Особисте життя Панаса Мирного

 

Панас Мирний належить до тих українських класиків пера, яким водночас вдалося побудувати блискучу державну кар’єру та реалізувати себе в письменстві.

Та його особисте життя було сповнене драматичних сюжетів. Дівчина-наймичка, з якою письменників хотів одружитися, проміняла його на солдата-москаля. Кохана ж дружина Олександра, молодша на 14 років, страждала від нервових розладів.

 На час свого знайомства (1888 р.) з майбутньою дружиною, обрусілою німкенею Олександрою Шейдеман, Панас Рудченко (Мирний) був уже добре відомим в Полтаві в чиновницьких та літературних колах. Його романами «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія» зачитувалися як в Наддніпрянській, такі Західній Україні. Сміливці, яких не влаштовувала політика царизму, поважали 40-річного Рудченка за те, що він був пов’язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 р. брав участь у нелегальній роботі полтавського революційного гуртка «Унія», який поширював заборонену літературу серед народу. За це цензура не пропускала до друку його твори, тому знамениті романи Панаса Яковича вийшли у світ за кордоном – у Львові та Женеві. Проте в особистому житті письменник не мав щастя. Його спроби поєднати своє життя з коханими дівчатами терпіли фіаско.

 Першу дівчину Панас покинув через її надмірну простоту,  друга – проміняла його на москаля.

 Перше кохання до Рудченка прийшло у 1865 р. Йому тоді було лише 16 років. Юнак на той час жив (і вже працював) у Гадячі. Там він закохався у панночку Олену Олексіївну. Хлопцю важко було стримувати свої почуття, але розповісти про них дівчині він теж не міг, тому довірився щоденнику.                   21 травня 1865 року він записав таке: – Моє серце якось аж зраділо і неначе всміхнулося, як почуло, що Олена Олексіївна приїде. Ні, я таки її любив тільки цього ніхто не знає і не відає, та й лучче, – ніхто й не насміється.

На той час юний Панас вже зробив перші проби пера. Бо у своєму щоденник записав, що дуже хоче показати поему «Безталанна» Олені. Мабуть, юнак так і не зміг добитися взаємності від Олени, бо через кілька років у 1870 р. залишив такий запис у щоденнику: – У моїй душі плач, і досада, і туга…Надворі так хороше, весело, сонечко світить, – а мені не одрадно… Так якось тяжко та важко, з рук усе валиться, ніщо не миле, не любе. Хоч би закохатися в кого? У кого ж? де тут є така, щоб покохала моє серце? Нема її! Та, мабуть, і в цілім світі немає. Моє серце – мій ворог!

Та знайшлася така, яка покохала нещасного самотнього хлопця. Це була проста дівчина-наймичка. Панас Мирний теж її покохав. Ім’я дівчини невідоме, сам письменник її називає В. Молоді люди зійшлися. Але щастя було недовгим. Дівчина не розуміла душевних поривань письменника, не бачила сенсу у розвитку духовному. Письменник тяжко переживав через це. У своєму щоденнику в квітні – липні 1871 року він робить такі записи: – Быть или не быть? А мои клятвы? Мои обещания? Мне кажется, что мой ум помрачится, не вынеся такой нравственной ответственности перед самим собою… Не быть! Один исход!

Не мало щасливого кінця і його наступне почуття, теж до дівчини-наймички. Вони почали зустрічатися, Панас Якович хотів навіть одружитися з дівчиною, дати їй освіту, ввести у своє коло спілкування. Проте мила проміняла його на солдата-москаля.

Панас Рудченко важко переживав нанесені душевні рани. Пережите наштовхнуло його на створення роману «Повія». Працювати над ним він почав у 1881 р. В основі твору – доля сільської дівчини, яка через бідність після смерті батька та матері, змушена була працювати в наймах у місті, а згодом стала повією. Зрештою хвора на сифіліс дівчина замерзає в рідному селі під батьківською оселею. Головна героїня «Повії» – збірний образ дівчат, яких кохав автор роману.

Своє справжнє взаємне кохання – Олександру Шейдеман, Панас Мирний зустрів у 40 років у Полтаві. Познайомилося майбутнє подружжя Рудченків на суботніх літературних вечорах у полтавського етнографа В. Василенка.  26 - річна Олександра Шейдеман була капітанською донькою та генеральською сестрою. Вона закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат та Харківське музичне училище, була начитаною, знала кілька іноземних мов. На момент зустрічі з Панасом Яковичем, Олександра Михайлівна не збиралася надовго залишатися в Полтаві, бо мала багатого нареченого лікаря в Петербурзі.

Сорокарічного Панаса Яковича Олександра одразу ж вразила у саме серце. Його зачарувала не тільки її молодість та глибокі блакитні очі, а й знання літератури та музики. Крім того, на чоловіка вплинуло й те, що майбутня обраниця жила не за батьківські кошти, а сама заробляла на життя, викладаючи музику в Полтавському інституті благородних дівчат. На той час серед панночок таке траплялося не часто. Мовчазний та замкнений з дитинства, Панас Рудченко вирішив будь-що добитися взаємності від красуні. Він пише їй сповнені ніжності листи. Називає її Шурочкою, доброю, святою, голубкою.

– Дорогая моя Шурочка! Целую, тебя крошку мою, ненаглядную мою, – пише закоханий Панас у листах до нареченої. – Целую тебя, моя добрая, изящная, святая! Голубушка! Будь для меня святою!

Зрештою, серце молодої дівчини було підкорене. Вона вирішила відмовити своєму петербурзькому лікарю, між іншим двоюрідному брату, щоб вийти заміж за Панаса Мирного.

 –…Ты святой человек, именно святой, и, неужели мне, грешнице, выпало такое счастье и честь быть твоей женой…– написала Олександра Михайлівна у листі коханому Панасу 28 грудня 1888 р.

У квітні 1889 р. закохані одружилися. Весілля було скромним, святкували в Карлівці в домі нареченої. Батьки та рідні нареченого навіть не приїхали, лише надіслали листівки.

Сімейне життя стало черговим випробуванням для письменника. Олександра була порядною дружиною та гарною матірю, подружжя виховувало 3 синів – Віктора, Михайла та Леоніда. До народження старшого сина Віктора у 1892  році, Олександра продовжувала працювати. У 1893 р. дружина народила другого сина. Після цих пологів її психічне здоров’я різко похитнулося. Напади істерії стали постійними, чоловік боявся, що вони можуть перерости у божевілля. Тому зму-шений був відвезти її на лікування до Харкова. Там жінка провела півроку. Про свої переживання з цього приводу митець знову залишає запис у щоденнику: – Господи! Зглянься хоч на те, що ось уже трохи не два місяці, як я без неї горюю; зглянься на діточок, що не бачать матері своєї, не знають її теплої ласки. Допоможи їй, нещасній, подужати свою хворобу якнайскоріше, верни її під нашу оселю, принеси разом з нею мир і спокій в наше безталанне життя.

Любов, постійна турбота та вірність чоловіка, допомогли Олександрі перемогти хворобу. Після видужання вона народила своєму Панасу ще одного сина – Леоніда. Чи траплялися з неї істеричні припадки після третіх пологів – невідомо.

Теплі почуття до дружини уже сивочолий письменник зберіг до останніх днів життя. Рано - вранці дарував їй троянди з крапельками роси. Жило подружжя в різних кімнатах. Кімната дружини мала досить багатий вигляд: дорогі меблі, багато світлин родичів, Олександра Михайлівна захоплювалась театром і навіть полюванням. Панас Мирний не розділяв це захоплення дружини.

У Полтавському літературно-меморіальному музеї письменника на стіні і дотепер висить її рушниця.

Незважаючи на взаємну любов, вірність та порядність, духовної близькості між чоловіком та дружиною не було. Олександра так і не змогла стати соратницею та однодумцем Панаса Мирного. Він постійно вболівав за подальшу долю України, писав твори про простих людей українською мовою. Олександра Михайлівна завжди говорила російською, трималася по-панському. Через це, спочатку у матері Панаса Яковича – Тетяни Іванівни, виникли непорозуміння з невісткою.

 Батьки Панаса були простими людьми, незважаючи на те, що батько працював бухгалтером, родина жила із землі, завжди говорила українською мовою. Але неприязнь між жінками укорінитися не встигла, бо старі Рудченки жили на Миргородщині, молоді ж – у Полтаві, бачилися не дуже часто.

 Після одруження Панас Якович змушений був багато працювати. Завдяки службі вдавалось утримувати родину, навчати дітей, лікувати дружину. Писати він став все рідше.

 Нащадки Рудченків виховувались у дусі того часу, щоб не стати «вузькими фахівцями» багато читали, малювали, захоплювалися музикою.

Свої корективи в долі синів внесли війни – спочатку Перша світова, потім  громадянська.

16 вересня 1915 р. в 7 годин ранку в бою під Рівним загинув найулюбленіший син Панаса Мирного – Віктор. Перед самим початком війни він закінчив юридичний факультет Московського університету і був покликаний офіцером до діючої армії.

На Віктора митець покладав великі творчі надії, що саме він продовжуватиме батьківське «искреннее служение» рідному народу… Саме Віктор  успадкував від батька письменницький талант.

Кров’ю точилося старече серце. Кров’ю серця писався вірш:

 

Збиравсь ти, сину, в світі жить

Та про людей добро робити,

А довелось... під цим хрестом

Молоду голову зложити.

І не за те, що ти любив,

Про що болів та сподівався,

В бої криваві уночі

Під кулі ворогів спіймався...

 

Тяжкий удар сліпої долі 66-річний батько не надіявся пережити, всерйоз заговорив про свою смерть, закупив на кладовищі місце для себе поряд з синовою могилою, про що свідчить квитанція П. Я. Рудченку від 24 вересня 1915 р.: «Получено за место — два — отведенное на гарнизонном военном кладбище для могили умершего сына прапорщика Виктора и для него».

 

 Середній син Михайло, що навчався рік у Варшавському політехнічному інституті, не міг продовжувати навчання. Почалися клопотання про переведення його до Катеринославського гірничого інституту.

Михайло на першому курсі обзавівся сім’єю, змушений був підробляти. Це ще ускладнювало справу, додавало клопоту батькові.

Під час лютневої революції 1917 р. Михайло опинився в діючій армії. Однак з початком громадянської війни, очевидно через ревматичне захворювання, був демобілізований.

Він влаштувався на службу діловодом, продовжуючи навчання у гірничому інституті. Дружина Михайла з сином-немовлям жила в Полтаві при родині чоловіка. З відступом денікінської армії зв'язок з Михайлом перервався, для рідних він загубився і «виринув» уже після смерті батька.

У 1917 р. добровільно пішов в армію і менший син – Леонід, щоб потім вступити у Київське артучилище.

Панас Мирний несхвально ставився до військової кар’єри молодшого сина, умовляв його не спокушуватись офіцерським поприщем: «Военная служба полна всяческих невзгод и лишений и удовлетворенья духовного дать не может. Подумай об этом хорошенько да и постарайся покончить с военными побрякушками заранее, чтобы не терять дорогого времени для приобретения необходимых знаний с целью сделать из себя полезного работника для края»,— писав він сину у червні 1918 р.

З початком 1918 р. у зв’язку з розпуском училища, Леонід був увільнений з правом вступу в різні навчальні заклади. У вирі подій громадянської війни  Леонід загинув на початку 1919 р.

Все це відобразилося на здоров’ї Панаса Мирного не кращим чином. Зрештою, його серце не витримало, 28 січня 1920 р. він помер від інсульту.

 

Дружина Панаса Мирного Олександра Михайлівна пережила чоловіка на  22 роки.

 

Продовжити відомий рід Рудченків не вдалося. Син Михайла Юрій був справжньою відрадою для Панаса Яковича. Однак і його доля склалась трагічно.

Будучи на практиці на Харківському тракторному заводі, студент інституту Юрій Рудченко бачив створення легендарного танка Т-34. Він полюбив «крицеву машину» і вирішив стати танкістом. Але з початком Другої світової війни покинув інститут і вступив у військове училище.

Останнє фото з фронту Юрій прислав батькові в 1942 р. Після звільнення Полтави  від фашистських загарбників Михайло Опанасович Рудченко надіслав запит в управління персонального обліку втрат діючої армії. Але розшукати Юрія Рудченка було складно через відсутність номеру польової пошти.

Михайло Опанасович 30 років невпинно сподівався знайти хоча б могилу сина, але так і не зумів. Лише в 1977 р. співробітникам музею Панаса Мирного вдалося дізнатися, що командир танка(63-ї танкової бригади)лейтенант Юрій Рудченко загинув 6 листопада в с. Гізель недалеко від Владикавказу (Північний Кавказ). Місце поховання – братська могила 244 бійців на східній околиці Гізель.

 

Поблизу дороги Владикавказ-Алагір стоїть 6-метровий обеліск з написом: "Вечная слава героям, павшим за свободу и счастье нашего народа".