Таємниці Івана Нечуя-Левицького

 

Цей письменник лише на перший погляд видається простим і зрозумілим. Іван Нечуй-Левицький зітканий із суперечностей, дивацтв, навіть неврозів. Але хто встановив, що письменник повинен мати взірцеву поведінку, стандартні нерви і однолінійну спрямованість? Тоді він не був би письменником…

         Нечуй-Левицький є парадоксальним вже навіть поєднанням псевдоніму та прізвища, що викликає асоціації із царюванням, силою, агресією. Маючи релігійну освіту, він у своїй прозі створює часто критичні портрети представників духовенства. Будучи довгі роки вчителем російської словесності, він у окремих висловлюваннях і скандальній статті «Сьогочасне літературне прямування» творить, м’яко кажучи, непривабливий портрет російського письменства, яке вважав непотрібним, а то й шкідливим для українського читача. Творячи величний прозовий епос, наш автор був, за словами Франка: «невеличким, сухорлявим, слабосилим чоловіком, що … завсігди жалувався на якусь жолудкову слабість, ходив помаленьку, дрібними кроками». Часто змальовуючи авантюрне, сповнене небезпек життя героїв («Микола Джеря», «Князь Єремія Вишневецький»), Нечуй-Левицький був скрупульозним педантом, жив за чітким графіком. Вже легендарною стала історія про те, як він покинув святкування свого літературного ювілею до 22 нуль-нуль, щоб не порушувати узвичаєного режиму дня, адже лягав спати рівно о 22-й. Дивацтво? Епатаж? Хвороблива педантичність?

          Змальовуючи любовні пристрасті та пориви власних героїнь та героїв, цей письменник  прожив неодруженим, два рази давши себе легко вмовити не робити такого відповідального кроку.

         Зі спогадів Марії Загірньої:

         «Кажу якось:

         - Мабуть, ви, Іване Семеновичу, не кохали нікого, що не одружилися?

         - Е ні, кохав, аж двічі. Як у Седлеці вчителював. А одружитися не судилось. З першою директор не порадив. Як дочувся, що я залицяюся, так покликав мене і спитав, чи правда. Я сказав, що правда і що хочу з нею одружитися. А він каже: Не годиться педагогові дружитися з такою, що амазонкою з офіцерами кататися їздить. І одружившися, їздитиме. Який же це приклад юношеству?» Та як почав, як почав, то таки й розраяв. А гарна була, тендітна така. А як їде було амазонкою, то так усі й дивляться.

         - А з другого ж чому не одружилися?

         - З другою сестра розраяла, каже: «Як ти житимеш із сім’єю на своє жалування? То як ти сам, так сто рублів наче великі гроші, а з сім’єю вони ніщо. Та ще жінка схоче по балах їздити, та треба їй убори справляти. Де ти гроші набереш?» І з цією розраяла. А я вже зовсім був злагодився. І в Варшаву їздив: одежі насправляв і рояль купив оцей, що й зараз у мене. Добре, що хоч їй ще не признавався.

         - Що ж, вона за іншого пішла?

         - Не знаю. Скоро після того в Кишинев мене переведено, так і не чув про неї нічого. А в Кишиневі молдаванки, краса в їх груба, а я естет і грубої краси не люблю.

         - Мабуть, тепер жалкуєте, що не одружилися та доводиться самому віку доживати?

         - Та як вам сказати. Бувало, що й жалкував, а більш того що ні. Та я спокійно собі жив, а то хто й зна, як було б».    

        Що це: страх перед сімейними узами? Зациклення на вірності пам’яті покійної матері, зідеалізований образ якої заслонив для письменника інші сторони особистих почувань?

         Близька родина письменника, яку він підтримував матеріально, фактично залишила його наприкінці життя, старого і немічного, напризволяще.

          Марія Грінченко так згадуватиме про мученицькі останні роки письменника:

         «За останні десять років Іван Семенович одмінився… Сам собі зашивав одежу, пришивав ґудзики, носив білизну до прачки, сам ходив купувати хліб, цукор, гас. А як почалося стояння в чергах, то сам мусив стояти: заміняти його не було кому. І ходив він, і стояв він у всяку годину: мочило його дощем, засипало снігом, обвівало холодним вітром, тисло морозом – терпів усе і вже не боявся застудитися…».

         Родичі вирішили віддати старого письменника у «богодільню» із жахливими побутовими умовами. Марія Грінченко наводить у спогадах вражаючий факт: «Почала прохати, щоб не їхав він туди, а вернувся додому, а ми гуртом таки доглянемо його. А він оповідав мені на всі мої вмовляння одно: «Ні, не можна. І сестра, і племінник сказали, щоб туди їхати». Його навіть ні разу ніхто не одвідав».

Все життя – відлюдництво, самозгорання, література рідного народу і … така віддяка.

        Чи були якісь пояснення такому відчуженню родичів від письменника, такому його підсвідомому страхові перед ними?

         Без розуміння життя письменницької душі годі думати про розуміння його творчості. А у творчості Нечуя-Левицького чітко відбитий невитравний слід Едіпового комплексу.

         _____________

         Едіпів комплекс – неусвідомлений сексуальний потяг сина до матері, поєднаний з почуттям провини, ворожим ставленням до батька і страхом перед ним.

 

         Хтось із великих сказав, що коли хочемо пізнати письменника, мусимо вивчити і знати світ його дитинства. Адже саме у дитинстві формується характер і погляди особистості. А відтак, не знаючи письменницької біографії, неможливо збагнути коренів мотивів поведінки багатьох його героїв, котрих письменник «виліплює» із розмаїття власного душевного життя.

         В автобіографії Нечуй –Левицький дає дуже цінний фактаж, за яким можна збагнути витоки його пізнішого відлюдництва, а також відчуження від батька:

         «Він… було зачиниться у своєму кабінеті, лежить та все читає книжки та газети або пише проповіді. Малими ми  не сміли заходити в його кабінет і бачилися з ним тільки за обідом та вечерею».

         Письменник зазначає в автобіографії, що батько навіть іноді бідкався, що діти, мовляв, відвертаються від нього. Як бачимо, майбутній письменник заміщує весь жар своєї платонічної любові на матір. Дуже прикметним є таке його зізнання:

         «Мене брала страшенна нудьга і задума за матір’ю. Було надвечір дядько Євтроп з другим дядьком Дорофеєм співають українські пісні. Вони співають та жалю мені завдають, а я в кімнаті було цілий вечір плачу за матір’ю».

         Мати стає для хлопця над цінною субстанцією, об’єктом поклоніння.

       За словами В. Підмогильного «… Libido дитини спиняється на своєму першому об’єкті, на першій коханій, що нагло і трагічно загинула. Ніколи за все довге життя письменника його libido вже не повернеться на іншу жінку – воно «защикнуте», непереможно фіксоване. Кохання, те звичайне людське брудно-прекрасне почуття -  заборонено йому довіку: тільки перше незаймане чуття і непорушна вірність домовині матері живитимуть через усі роки його дух. Вияв цього могутнього сконденсованого чуття і єсть його творчість».

         _____

         Libido – одне з основних понять психоаналізу, яке означає енергію сексуального потягу, що ототожнюється з первісним потягом до життя.

 

      Викривлення Едіпового комплексу, як правило, призводить до тих чи інших форм неврозів. Письменники – не виняток. Цікавий з цього огляду і спосіб життя Нечуя –Левицького. С. Єфремов констатує:

         «Усе в тій господі було якесь чистеньке, мініатюрне, починаючи від самого господаря, раз-у-раз акуратно вбраного, методичного і в розмовах, і в учинках, навиклого на якесь розмірене, майже машинове життя… В наперед визначені години Левицький сідав за свій стіл для писання, регулярно даючи кожного року по одній більшій повісті і кілька дрібніших оповідань. Так само у визначені години він читав і читав усе ті ж самі видання. У визначені години і завжди в тих самих місцях ви могли його зустріти на прохідці з неминучим, хоча б і не вимагала того погода, парасолем у руці».

         Те, чого не вистачає письменникові у житті, досить часто найнесподіванішими шляхами з’являється в його творчості. Підсвідомий острах перед можливими за умови власного одруження сімейними чварами породив батальну родинну епопею «Кайдашевої сім’ї», туга за утвердженням власного народу – ідеологію «Хмар» і «Над Чорним морем», а надмірний спокій і делікатність власного характеру знайшло заміщення у кривавих сценах «Єремії Вишневецького» та «Гетьмана Виговського». Точнісінько так само заміщав Нечуй-Левицький власну потребу самовідданої чистої любові, поклоніння п’єдесталу Великої Матері літературою, яка стала його найвірнішою подругою і незрадливою порадницею на все життя. 

         Покинувши викладання словесності, він фактично став чи не першим українським професійним письменником. Все – задля літератури і заради літератури. Спостережливий Сергій Єфремов зауважує, малюючи портрет фанатика письменства Нечуя-Левицького:

         «Він жив тільки в літературі й літературою, - всі інтереси його були тут і поза літературою не було в нього нічого, не було навіть особистого життя». 

         Батько, до речі, не знав, що син пише повісті, а новотвори Нечуй-Левицький почав підписувати власним прізвищем аж після батькової смерті!.. Психоаналіз такі випадки пояснює лише півсвідомим страхом перед батьком, страхом відмови від ототожнення. Тим більше, що батько письменника мав чіткі українофільські переконання.

         Тепер стає зрозумілим і страх  письменника перед сестрою, і дивна покірність і сестрі, і її родині: він побоювався всього, що стосувалося родини, але не пов’язувалося з матір’ю. Також зрозуміло і те, що така фіксація Едіпового комплексу фактично унеможливлювала одруження (яке він би сприймав як святотатство перед пам’яттю покійної матері).

         Також стає зрозумілим і вибір кар’єри – теологічна освіта (ідентифікація з батьком як можливі муки совісті за неприязнь до нього) і відмова від неї (та ж «боротьба» із батьківським у собі) на користь літератури.

 

    Трагічне життя Івана Семеновича Левицького було прямим контрастом до націєствердної та життєлюбної творчості  письменника Івана Нечуя-Левицького…