Народився Микола Кіндратович Вороний 24 листопада 1871 року на Катеринославщині (нині Дніпропетровська обл.) в заможній родині ремісника.

Дід Вороного був кріпаком, а батько, хоч малописьменний, проте енергійний та діяльний Кіндрат Вороний, став уже вільним селянином   і зго-дом навіть отримав статус міщанина. Він був добрим ремісником, мав неве-ликий торговий бізнес, і забезпечував сім’ї досить заможне життя.   

У становленні особистості Миколи Вороного вирішальним було мате-ринське виховання. Мати походила з українського шляхетського роду Колачинських, з якого вийшли кілька поколінь духовенства, а також Прокіп Колачинський, відомий освітній діяч, у 1697-1702 рр. - ректор Києво-Могилянської академії. Саме мати через народні звичаї, пісні, казки, спогади й легенди сформувала в сина основи національної свідомості. Читаючи «Кобзаря», навчила хлопця насолоджуватися чаром поетичного слова, відчувати й відтворювати мелодію рідної мови (Шевченкову «Катерину» малий хлопець знав напам’ять). 

   Дитинство Миколи Вороного проходило на Слобожанщині, в околицях Харкова – на Гончарівці й Холодній горі, куди через півроку після народження сина переїхали батьки.

   Читати й писати Микола навчився від матері. Потім навчання у початковій школі та ремісничому училищі в Харкові.

  Невдовзі Вороні змінюють місце проживання  - переїжджають до Ростова-на-Дону. Микола продовжив навчання в училищі, а потім у гімназії. Юнака захопила зарубіжна література, яка пропагувала вселюдські ідеали.

   Особливий вплив на формування його світогляду справила творчість Тараса Шевченка. Незабутнє вражен-ня залишили театральні вистави трупи Марка Кропивницького, відтоді Вороний на все життя полюбив театр.    «Шевченків «Кобзар» і український театр розпалили в мені національну стихію й розбудили національну свідомість. Я мріяв «іти в народ», але український народ» (з автобіографії).

    Саме твори Т. Шевченка і театральні вистави були поштовхом до власної творчості.

   Навчаючись в сьомому класі гімназії, Микола поринає у модну тоді революційну діяльність. Потрапляє в поле зору поліції. Через зв’язки  з народницькими організаціями,  читання  і поширення забороненої літератури його виключили з останнього класу гімназії. Це потягло за собою нагляд поліції з позбавленням вступу до вищих навчальних закладів й права жити  у великих містах Російської імперії.

   Деякий час Микола Вороний нелегально перебував у Харкові. Тут вступив до «Братства Тарасівців» - таємної політичної організації, що виборювала державну незалежність України.  

   Позбавлений можливості навчатися в Росії, Микола вирішує здобувати вищу освіту в Європі. Потяг до знань спонукає Миколу переїхати до Відня, де   1895 року він вступає до Віденського університету. Однак тамтешня університетська атмосфера не приваблює юнака. Тому через кілька місяців навчання він пере-їжджає до Львова, де вчиться на філософському факультеті місцевого університету.

  Життя у Львові інтелектуально збагатило майбутнього письменника. Він  познайомився з І. Франком, згодом навіть став хрещеним батьком Франкового сина. Період становлення особистості Миколи Вороного позначений духовним впливом Великого Каменяра.

  У Львові Вороний працює спочатку бібліотекарем, потім коректором Наукового товариства ім. Тараса. Шевченка. Іван Франко залучив його до роботи  в редагованому ним часописі «Життє і слово» (номінальним редактором журналу вважалася Ольга Франко).

   В журналі Вороний веде рубрику «Вісті з Росії», в якій подає перебіг російського революційного руху, не забувши свої народницькі симпатії. Вороний допомагає Франкові видавати газети «Громадський голос», «Радикал», редагує журнал «Зоря».

   Саме у Львові Микола Вороний починає активне літературне життя: публікується в періодичних виданнях, антологіях, збірниках, альманахах, виступаючи з поетичними творами та публіцистичними й літературними розвідками.

   М. Вороний ще з дитинства мав замилування до ефектів, карнавалів, театру. У Львові, за рекомендацією Франка, він тимчасово виконує обов’язки режисера галицького театру «Руська бесіда».

  Захоплення театром 1897 р. приводить Миколу Кіндратовича до роботи в мандрівних трупах Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського та інших, що виступали на Східній Україні.

  Саме в цей час на переломі віків, формується у митця естетичне розуміння мистецтва: він проти народ-ницького, утилітарного його призначення, і насамперед – в літературі. Микола Вороний звернувся  до україн-ських митців із закликом акцентувати свою увагу на мистецтві, а не на соціально-громадських проблемах.

   У 1901 р. Вороний залишив сцену, служив дрібним чиновником на півдні України. Працюючи у банківській сфері, митець не припиняв активної літературно-громадської діяльності: виступав з публікаціями у «Літературно-науковому віснику», альманасі «З-над хмар і долин», діяв у підпільних гуртках.

   Деякий час Микола Кіндратович мешкав у Харкові, Одесі, згодом – у Чернігові, де працював у земстві.

  1910 р. постійним місцем проживання М. Вороного став Київ. Поет працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.

    У Києві вийшли друком його перші поетичні збірки «Ліричні поезії» (1911) та «В сяйві мрій» (1913). У цей період митець пробує себе як критик: публікує рецензії на твори молодих письменників і театральні вистави, пише статті про театр і драматургію.

    Перу Миколи Вороного належить низка перекладів із світової поезії. Дуже вдався йому пролог до «Ромео і Джульєтти» В. Шекспіра, «Моцарт і Сальєрі» та «Кам’яний гість» О. Пушкіна. Перу поета належать, зокрема, блискучі переклади революційних пісень – «Інтернаціонал», «Марсельєза», «Варшав’янка».

    І критикою, і перекладами митець займався до останніх своїх днів.   

    Лютневу революцію 1917 року М. Вороний зустрів захоплено, брав у ній «дуже енергійну участь, особливо на початку», за його участі, свідчив письменник в автобіографії, «організовувалось перше ядро Центральної Ради, влаштовував мітинги…». Одначе замість роботи в уряді Микола Кіндратович обрав театральну справу. Восени 1917 р. став директором і режисером Національного театру. 

   1 січня 1919 р. в Україні урочисто відзначили 25-літній ювілей творчої праці М. Вороного. Ювіляра вітав голова Директорії УНР В. Винниченко, інші видатні державні й культурні діячі. Виступав на урочистостях й головний отаман Українського війська Симон Петлюра.      

   Неприйняття жовтневого перевороту, події громадянської війни, голод, погіршення стану здоров’я змусили вже широко знаного на той час митця вдатися до виїзду за кордон. 1920 року Микола Вороний відбув до Польщі. У Варшаві він вливається в місцеве літературне життя. 1921 р. з’явилась його збірка поезій з промо-вистою назвою - «За Україну».   

   Невдовзі поет переїздить до Львова, де викладає в українській драматичній школі при Музичному інсти-туті імені Миколи Лисенка, стає директором цієї школи.

   У 1926 р. змучений ностальгією за рідним краєм Микола Вороний повернувся до Харкова – тодішньої столиці України. Працював завідувачем літературною частиною Харківського оперного театру. Згодом поет переїздить до Києва. Веде педагогічну й театрознавчу діяльність, пише театральні рецензії, займається перекладами, переспівами з інших літератур.

  1928 р. у Києві українська громадськість широко відзначила 35-річчя літературної діяльності М. Вороного. Чуйність і підтримка в цей час поетові була дуже потрібна, оскільки він жив самотою, уже чверть століття тужив за дружиною, з якою розлучився, і за сином. 

     У 1929 р. вийшла нова книжка Миколи Вороного «Поезії».

   У цей період поет не вів ніякої політичної діяльності, а тим більше антидержавної, був уже людиною похилого віку. Та вже лунала хода грізних 30-х років з їх переслідуваннями усього живого, мислячого, а тим паче українського.

   Миколі Вороному, який тоді завідував театральним сектором «Укртеатрвидаву», згадали все: і сумніви та вагання в період жовтневої революції, і виїзд до Польщі та шестирічне перебування там. А головне – його твори ніяк не вписувалися в переможні марші сталінської епохи. Офіційна критика й влада розглядали творчість митця підозріло й негативно, звинувачуючи його в «модернізмі», «буржуазності», «націоналізмі». 

    М. Вороного, як і багатьох тодішніх українських діячів-патріотів, чекала доля «ворога народу». 28 березня 1934 р. проти М. Вороного було порушене попереднє слідство. Поета звинуватили у «контрреволюційній діяльності». Сам Микола Кіндратович під час допиту рішуче заперечував висунуті проти нього обвинувачення в приналежності до контрреволюційного підпілля.

     Того ж дня з М. Вороного взяли підписку про невиїзд. Отже, він цього разу уникнув тюремної камери.

    31 березня 1934 р.  Особлива нарада колегії ДПУ ухвалила: «Вороного Миколу Кіндратовича  ув’язнити у виправно-трудовий табір строком на три роки, із заміною засланням у Казахстан на той же строк, на місце заслання направити одиночним порядком».

     Дізнавшись про долю батька, син митця, Марко Вороний, який працював  у московському журналі «Наши достижения», талановитий поет і публіцист, покинув кар’єру і приїхав до Києва рятувати батька. Разом із ним голодував, оббивав пороги різних інстанцій у Харкові й Києві, вимагав перегляду справи і зняття обвинувачень. Клопотання сина не допомогли: Миколі Вороному довелося виїхати з Києва на заслання.

   Не маючи надії на повну свободу, хворий поет прохав керівництво ДПУ визначити місце заслання десь ближче.  На прохання підсудного (чи не єдиний випадок, коли органи пішли назустріч) заслання у Казахстан було замінене (через хворобу неврастенія кишок)  трирічною висилкою із забороною проживати в Україні, в Білорусі, у Московській та Ленінградській областях. М. Вороний перебуває у Воронежі, Бєжиці та Новоукраїнці, заробляючи на прожиття перекладами та коректорською роботою.

   Життя Марка склалося трагічно: через кілька місяців після виселення батька його заарештували, рік тримали без суду й слідства в одиночній камері, а потім винесли вирок – сім років каторги в холодній Карелії. Покарання відбував у місті Кем біля Соловецьких островів, а 3 листопада 1937 р. Марко Вороний був розстріляний. 

    Трагічно обірвалося й життя Миколи Вороного. 14 квітня 1938 року поета знову заарештували, звинува-тили у контрреволюційній діяльності. 29 квітня 1938 р. особлива трійка при УНКВС Одеської області винесла поетові вирок – «розстріляти». Це сталося 7 червня 1938 р. о 24 годині. Ідучи на смерть, батько так і не довідався, про смерть сина.  

  10 листопада 1957 року рішенням президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного було реабілітовано за відсутністю складу злочину.

    Після реабілітації М. Вороного вийшли такі його книги: «Вибрані поезії» (1959), «Твори», «Театр і драма» (1989).