Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 ро-ку  на мальовничій околиці стародавнього міста Вінниці Подільської губернії в родині дрібного державного службовця.

Факт народження Михайла Коцюбинського був закарбований на жовтому папері метричної книги Вінницького Преображенського собору за 1864 р. у такій формі: „Сентябрь, 5”. Народився „Михаил”. Батьки – „губернський секретарь Михаил Матвеев Коцюбинский и его законная жена Гликерия Максимовна, оба православного вероисповедания”. (Дата народження подається за старим стилем).

Коцюбинські походили зі стародавнього українського роду. У роди-ні зберігалася виписка польською мовою з протоколу дворянського зібрання Подільської губернії від 28 лютого 1832 р. В цьому документі йшлося про те, що, по-перше, дід Михайла Михайловича Матвій Коцюбинський отримав цю виписку з протоколу дворянського зібрання, яке ухвалило: прилучити до дворянства всіх його восьми синів. По-друге, що Коцюбинські записані в шосту частину родових книг, в яких перелічуються дворянські роди, які довели своє походження за триста літ до складання дворянських гра-мот. Проте ця виписка з протоколу депутатського дворянського зібрання втратила силу дії на наступні покоління Коцюбинських. Коли народився Михайло Михайлович Коцюбинський, родина належала уже до міщан.

Батько майбутнього письменника вперше одружився з сестрою засідателя Вінницького суду Олімпіадою Андріївною Рибицькою. Дружина невдовзі померла – на руках у вдівця залишилися малолітні дочки Марійка і Софійка. 1863 року Михайло Матвійович взяв шлюб удруге... Його дружиною стала Ликера Максимівна Абаза – мати майбутнього письменника.

     Ликера Максимівна походила родом із сім’ї з давніми революційними традиціями. Її батько (дід письмен-ника) Максим Абаза був полковником артилерії. За участь у бунті в полку його вислали з Петербурга до Він-ниці десь на початку ХІХ ст. У Вінниці на Замості  дід прикупив  п’ятдесят десятин землі. Там і побудував будинок для дітей. Цю садибу Ликера Максимівна й одержала як посаг.

Дитинство Михайлика минало в теплій і дружній сімейній обстановці. В сім’ї його пестливо називали Мусею. Кволий, худенький хлопчик з блідим матовим лицем був улюбленцем родини. 

    Ликера  Максимівна душі не чула в своєму первістку. Це була жінка добра, любляча, „поглядів поступових”, із складною, тонкою душею, з великою любов’ю і розумінням літератури та мистецтва. Михайло Коцюбинський пізніше мав усі підстави заявити, що його дитячі літа пройшли щасливо: „Первак, я був улюбленцем в сім’ї. Особливо з матір’ю, од якої я дістав її психічну організацію, чутку і вражливу. Ми були у великій приязні. І власне їй завдячую я нахил до всього гарного та любов і розуміння природи”.

Під впливом матері у хлопчика рано розвинувся інтерес до літератури.  Поштовхом до літературної творчості стали народні пісні.

У  родині Коцюбинських побутувала виключно російська мова. Одного разу в дитинстві, коли малий Михайлик захворів, під час марення він раптом заговорив українською мовою. Цей факт здивував домашніх. Після одужання хлопчику розповіли про цю подію, і він ще більше загорівся цікавістю до українського слова.

У 9 років Михайлик пробує складати українські пісні на взірець народних, а в 12 років пише велику повість з фінського життя російською мовою. Багато пісень записав від кобзарів, лірників, а потім за допо-могою матері інсценізував і разом із сестрами і братами влаштовував вистави.

Батько письменника Михайло Матвійович - був від природи людиною неспокійною, він не зносив утиски начальства і через те змушений був часто міняти роботу.

У 1872 р. на основі судової реформи Олександра ІІ повітові суди було скасовано. Михайло Матвійович, який працював на той час секретарем Вінницького повітового суду залишившись без посади.

У кінці того ж таки 1972 р. сім’я Коцюбинських переїхала в село Радівці Латинського повіту, де батько-ві запропонували всього лише посаду волосного писаря. Сім’я на той час мала незначні статки, оскільки не вистачило грошей, щоб віддати Михайла до школи.

Через два роки, у 1874 р. Михайла Матвійовича призначають на посаду поліцейського наглядача в місті Барі. Туди переїздить і родина Коцюбинських.

З часом  батько письменника  здобув авторитет доброї і чесної людини; почав заробляти більше і навіть найняв для сина приватного вчителя.

Восени 1875 р. майбутній письменник вступив відразу до третього, останнього, класу початкової школи.

В школі вчився Михайлик добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди уроки краще за всіх, був взагалі зосередженим і серйозним не по своїх літах. Але в той же час був і веселим, дотепним компаньйоном дитячих ігор та невинних витівок, чулим, добрим товаришем.

Батьки пишалися сином: у нього було добре серце, гострий розум, рішучість, ущипливий гумор і дотепність! „Якось кілька нас, дітей,- згадує однокласниця письменника Поліна Шток, - задумали вудочкою ловити рибу в ставку. Вирядилися, але виявилося, що бракує нам гачків. Що тут його робити? Розчаровані з цього, ми ладні були вже відмовитися від здійснення задуманого плану, аж несподівано Михайлик урятував ситуацію: він прираяв зробити гачки з дротиків, що ними скріплено конторські книги. Всі дуже зраділи, і  я зараз же дістала дротиків з батькової конторської книги та приробила гачки. Не пам’ятаю вже, скільки тими дротиками ми наловили риби, але мені дісталося від мого батька за розшиту книгу”.    

Восени 1876 р. Михайла віддали на навчання до Шаргородського духовного училища (в літературі його називають бурсою) – єдиного навчального закладу поблизу Бара.

     Після реформи освіти 1866-1867 рр. у школах було скасовано „волосодраніє”, „вуходраніє”, „висто-ювання голими коліньми на гречці”. Проте Шаргородська бурса часів навчання Коцюбинського ще зберігала ці „методи” навчання. Лекції обмежувались самими запитаннями й відповідями. А від учня вимагалось лише зазубрювання текстів підручників. Інших книжок не було. Науки – арифметику і географію, грецьку, російську, церковнослов’янську мови та інші – учні бачили крізь вузеньке „віконце” підручника, який змушені були завчати майже напам’ять.

І з якою насолодою бурсаки після занять тікали до монастирського ставу, щоб позмагатися нав-випередки, половити раків або в’юнів. Найбільші сміливці перетинали став, стрибали в міщанські городи і зривали там огірки. Циганською голкою вони  нанизували їх на шпагат, зв’язували його кінці і з таким намистом на шиї повертались на свій берег.

Вчився добре, образи вмів зносити мовчки, користувався повагою у товаришів. „ Він завжди був старанно вмитий, причесаний, в скромному, але чистому одязі: чоботи завжди були вичищені, - згадує один із викладачів училища. - Видно було, що вдома йому віддавали особливу увагу. Та й сам він турбувався про свою акуратність: в боковій кишені його піджачка завжди був гребінець і дзеркальце, щоб кожний раз під час перерви між лекціями можна було все привести до ладу; не залишався він також без носової хусточки”.

Змалку Михайлик був хворобливим, млявим. Тому й у бурсі, як і вдома, книжці віддавав перевагу над дитячими пустощами.

Схоластична наука не задовольняла допитливого хлопчика, і він читав сам, що тільки міг дістати. На той час це було нелегкою справою, оскільки царський уряд жорстоко переслідував українське друковане слово.  В школи і училища раз у раз надходили розпорядження інспектора народних шкіл про чергову заборону якої-небудь книжки. Проте Коцюбинський умів знаходити потрібну йому літературу. В одному селі він позна-йомився з священиком, досить розумною людиною, який дозволив йому брати книжки зі своєї багатої бібліотеки.

      Пристрасть до читання з’явилась у Михайла трохи раніше. В 11 років хлопчина по-дитячому сильно закохався в шістнадцятирічну дівчину, яка не звертала на нього найменшої уваги. Поклавши будь-що стати великою людиною і тим завоювати серце своєї коханої, він накинувся на книжки. Михайлові пощастило натрапити на гарну бібліотеку, яка належала місцевому священику – людині розумній і, як на свій час, прогресивній. Невідомо, чи вдалося Михайлу справити враження на дівчину почерпнутими з книжок думками, але цілком зрозуміло, що прочитані тоді твори відіграли велику роль у його житті. Цими книжками були безсмертні „Кобзар” Шевченка і твори Марка Вовчка. Саме вони, як потім згадував М. Коцюбинський, остаточно направили його на український шлях.

Читання, „бесіди та безконечні суперечки з старшими товаришами”, яких, за словами письменника, він мав чимало, бо „любив товариство і шукав його”, мали справді великий вплив на майбутнього письмен-ника. На літературно-музичних вечорах, що їх іноді влаштовували учні, Михайло Коцюбинський захоплено декламував поезії Тараса Шевченка. Особливо присутніх вражали пристрасні слова із поеми „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм...”

     На виняткові літературні здібності юного Коцюбинського в Шаргородському училищі звернув увагу вчитель російської мови Павло Северинович Дложевський. Зайшовши якось із пакою учнівських творів до вчительської, він витяг звідти „сочинение” четверокласника Михайла Коцюбинського і став читати його вголос учителям. А прочитавши, схвильовано вигукнув: «Матимемо свого літератора!»

Один з учителів не йняв віри, що такий твір міг написати четверокласник.

«Бачите, - сказав він, у задумі, тихим голосом, - написано доволі плавно, легким складом і приємною мо-вою, та й смисл є, але не віриться, щоб автор, хоч і учень четвертого класу, міг самотужки виконати цю ро-боту...».

Він примружив очі і скоса, знизу вверх, глянув на Дложевського: «Мабуть, він запозичив зміст і форму на задану тему».

«Ні, панове, - заперечив П. Дложевський. – Це майбутній письменник...».

У 1879 р. Михайло Матвійович відправив родину до Шаргорода, а сам поїхав до Кам’янця. Зарахували дрібного урядовця Коцюбинського в штат губернського правління.

У Шаргороді родина Коцюбинських взялася за утримання квартирантів-школярів для того, щоб мати можливість вчити дітей. Зокрема, старшого сина.

Не одержуючи практично ніякої матеріальної допомоги, 1880 р. Михайло таки успішно  закінчив Шар-городське духовне училище. На час закінчення училища він був дуже освічений. 

      „Це був стрункий, з великим чубом юнак, з блідим, надто серйозним, як на свої літа, обличчям. Пам’ятаю також, що серед нас, студентів, він був відомий як юнак вельми розвинений”, - напише згодом один з молод-ших товаришів Коцюбинського по навчанню.

Восени 1881 року, сімнадцятирічний Михайло поїхав до Кам’янця-Подільського, щоб вирішити справу про дальшу освіту.

У цьому місті була публічна бібліотека, багато товаришів, гімназія. Мета у юнака була така, щоб тут підготуватись і скласти екзамен на атестат зрілості. Це відкривало б шлях до університету.

Кам’янець-Подільський жив у той час активним громадським життям. Особливо виділялась молодь. Коцюбинський поринає у вир політичних ідей і юнацьких захоплень соціалізмом, якими жили тамтешні семінаристи та ентузіасти-народники.

Однак мрія Михайла Коцюбинського про університет так і не здійснилась. Тяжке матеріальне стано-вище сім’ї не дозволяло продовжувати освіту: батько втрачає посаду і вже ніколи не зможе дістати путящої роботи, щоб забезпечити сім’ю.

„Безробітний, не раз голодний, він мучиться власним нещастям і недолею своїх близьких”. А тут іще лихо – Ликера Максимівна почала сліпнути. „Життя на колесах, постійні незлагоди і непевність в завтрашньому дні постійно підточували сімейні відносини, - з гіркотою констатує Ірина Коцюбинська. – Росло роздратування, спалахували сварки. Дід любив прикластися до чарки, а у владі зеленого змія ставав нестерпним і лихим”. Все це, зрозуміло, не могло не позначитися на загальному станові здоров’я матері”.

Від розпуки сімнадцятирічний Михайло не знаходив собі місця... Мало того, що мати осліпла, батько якимось відлюдьком став. Замкнувся. Пиячить. Зрештою, батько кинув сім’ю напризволяще й оселився в містечку Тростянець в брата, де й помер у 1886 р.

У Кам’янці-Подільському юнак попав у дуже скрутне матеріальне становище. Він сидів на неоплаченій квартирі, без хліба і грошей. Власне - не сидів, а лежав, щоб не втрачати сили, бо її з голоду зосталось мало. Чернігівському художникові Степану Бутнику Коцюбинський згодом в інтимній розмові зізнається: «Було зі мною раз таке, що опинився без притулку, просто на вулиці. Я довго ходив по місту і думав, що мені робити, як вийти з цього становища. Нарешті вирішив шукати квартиру. А грошей не було ні копійки. Що буде, поду-мав собі і пішов шукати, повернувши на передмістя. Ідучи, знайшов на дорозі пакунок, перев’язаний тонень-кою мотузочкою. Видно було, що хтось загубив, ішовши з крамниці. У пакунку було п’ять фунтів цукру».

М. Коцюбинський так зрадів цій знахідці, що й сказати не можна. „У мене уже щось є! – думав він. - Я можу з’їсти кілька грудочок цукру і цим трохи підхарчуватися...” І пішов бадьоріше, бо тепер же мав у руці пакунок.

«Мені щастило й далі, - усміхнувшись, продовжував Михайло Михайлович. – Зайшов до першого ста-ренького будиночка: там мені господиня показала окрему кімнату і сказала, що за квартиру – три карбованці на місяць. Я знов зніяковів – у мене ж не було грошей, але запитав, чи зараз гроші, чи потім. Господарка була дуже люб’язна і поставилася з довірою. «Як проживете, тоді й заплатите, - одповіла вона.  - А може, вам треба обід або самовар?»

Юнак подякував. Сказав, що рано ходить репетирувати дітей і там п’є чай, а у другому домі обідає. По-прохав лише, щоб у кімнатці завжди був графин з водою.

Так почалося його нове самостійне життя...

Уранці Михайло Михайлович з’їдав кілька грудочок цукру з водою і виходив з дому. Начебто на лекції. Цілий день блукав по місту, шукаючи якої-небудь роботи. Коли ж надходив вечір, Коцюбинський повертався в свою кімнату, пив воду з графина і нишком від господині їв знайдений випадково цукор.

Пройшло кілька довгих важких днів... «Де знайти роботу? Як бути? Чим я заплачу за кімнату?..» – бився в думках юнак і не знаходив відповіді на ці пекучі питання.

Вдома про його бідування ніхто нічого не знав.

Якось Михайло Михайлович почув біля ганку чоловічий голос – якийсь обвітрений, ніби просту-джений... Такий голос був у батька, коли він просипався після запою.

Глибоко врізалась у пам’ять сина трагічна згорьована постать старого безробітного урядовця.

-    Невже він? Знайшов мене...

Юнак кинувся до вікна, заглянув у шпарку. Крізь віконницю видно в дірочку: стоїть на східцях не-знайомий з пилою. Господині не видно, але чути її голос:

-    Так завтра ж вранці... Попиляєте, порубаєте. Чекаю!

Чоловік пообіцяв, але не прийшов...

       Тоді Михайлові Михайловичу спало на думку: „ А що, якби оті дрова самому порубати?” Звернувся до хазяйки. Вона здивовано подивилася на Коцюбинського. Він перехопив той погляд і, ніяковіючи, промовив:

-    Це я ... фіззарядкою... Для розвитку м’язів...

Довго рубав, не вміючи... Але ж поколов! І за цю роботу одержав шість копійок. Зрадів страшенно.

Тепер уже Михайло не думав, що йому робити, бо їсти хотілося... Від кількаденного харчування цукром почував себе погано. Відразу ж купив борщу та хліба.

-    І так гарно попоїв, - закінчив розповідь Михайло Михайлович, - що й не пам’ятаю, щоб до того або після того з таким смаком обідав.

Отакими випадковими підробітками й зараджував собі...

Роки, проведені у Кам’янці-Подільському не пройшли марно: Михайло   наполегливо студіював заборо-нену революційну літературу, щиро шукав правди, намагався бути корисним суспільству. Тут він зблизився з революційно настроєною молоддю, учасниками „Подільської дружини”, подільської групи партії „Народна воля” та ін. Вони читали нелегальну літературу, співали революційних пісень, збиралися у потайних місцях і виробляли плани встановлення в Росії соціальної справедливості і політичної свободи без національних обмежень.

У 1882 р. родина Коцюбинських переїхала до Вінниці. Коли безробітний, згорьований батько пішов від сім”ї,  вісімнадцятилітньому Михайлові довелося думати про утримання великої родини.

Начитаний, не по літах розвинений, але фізично кволий, Михайло вбачав єдиний спосіб заробляти на хліб у приватному вчителюванні.

„Я став невільником обов’язку, - говорив пізніше письменник, - чорним волом своєї родини, при надзви-чайно поганому станові здоров’я”.

Молодий репетитор готував дітей до вступу в школу. Його запрошували для навчання дітей відомі інтелігентні вінницькі родини. У своїх спогадах колишні учні письменника та їх батьки високо оцінили обда-ровання Коцюбинського - педагога.

„Репетитор з нього був добрий, умів до дітей підійти, не примушував їх „зубрити” і працював з ними щодня небагато, але діти його слухали, умів чередувати працю з розвагою...”- згадує А. Мончинський.

Захоплено відгукувався про свого вчителя його учень – син Мончинського Олексій: «З того часу, як з’я-вився в нашім домі Коцюбинський, він своїм лагідним та  добрим ставленням завоював симпатії не тільки в моїх батьків, але й нас, дітей....Лекції він викладав цікаво, уміючи заінтересувати предметом учня. Все викла-дання предметів він проводив російською мовою, але в приватних бесідах розмовляв виключно українською мовою, привчаючи й мене розмовляти по-українськи».

Протягом десяти років (1882-1892) працював М. Коцюбинський приватним учителем. І то – потай від поліції.

На початку 1883 р. у Кам’янці – Подільському було викрито революційну організацію, гурток партії „Народна воля”. Жандармське управління провело арешти не тільки серед членів гуртка, а й  серед запідозрених. 

18 квітня 1883 року зроблено обшук і на квартирі Коцюбинських. Коли жандармерія з’явилася з обшу-ком, Михайла Михайловича не було вдома. Повертаючись увечері з уроку, він помітив, що біля будинку мая-чить якась фігура і час від часу заглядає у вікно. Не довго думаючи, Коцюбинський огрів палкою дуже вже цікавого вартового”.

Вінницький повітовий справник вилучив 15 листів від товаришів Михайла Михайловича та рукописні виписки з творів Т. Шевченка. Листи і рукописи підлягали перевірці, чи немає серед них заборонених цен-зурою. Разом з протоколом ці листи й рукописи були надіслані до жандармського управління. Коцюбин-ського ж, звинувативши в нападі на поліцію, арештували.  Протримавши 3 дні у в’язниці, його відпускають, але заводять на нього особову справу. У тій справі зазначалося, що М.Коцюбинський перебував у відносинах з особами підозрілими і політично неблагонадійними, які приїжджали у Вінницю 1883-1884 років.

Саме про цей перший обшук Михайло Михайлович писав пізніше:  „На 17 році я вже мав політичний процес і з того часу до останніх днів жандарми не позбавляють мене своєї ласкавої опіки”.

12 листопада 1884 р. у квартирі Коцюбинських вчинено другий обшук  через зв’язок Михайла Михай-ловича з членами таємного гуртка „Немирівська ліга”. Через 2 дні після обшуку за Коцюбинським, як таким, що „обвинувачувався в державному злочині”, було встановлено „особливий нагляд поліції”.

Так минала молодість Михайла Коцюбинського.

Під впливом визвольного руху, творчості українських письменників Тараса Шевченка, Панаса Мирного та Івана Франка формувався його світогляд. У творах цих авторів молодий Коцюбинський знайшов гостру критику існуючого ладу, заклик до повалення самодержавства шляхом революції, думки про суспільну роль і високу ідейність літератури.

Саме в цей час Михайло Михайлович почав по-справжньому займатись літературною діяльністю. Першим його твором стало оповідання „Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884 р.).

Перебуваючи під наглядом поліції, М. Коцюбинський не відмовляється від участі у громадському житті.

У березні 1888 р. його обирають гласним міської думи. Та як не захищав Михайло Михайлович права своїх виборців, дума приймала рішення, вигідні лише для багатих. Коцюбинський зневірився у своїх силах і склав повноваження членів думи у жовтні 1890 року.

13 квітня 1890 р. у львівському дитячому журналі „Дзвінок” був надрукований вірш М. Коцюбинського „Наша хатка”. У тому ж році письменник вперше поїхав до Львова, де зустрівся з Іваном Франком.

З того часу письменник-початківець почав друкуватися у західноукраїнських журналах „Зоря”, „Буко-вина”, „Правда” та ін. Віршована творчість не була покликанням Коцюбинського. Пізніше він більше не по-вертався до неї. Водночас, очевидно, за порадою Франка, Михайло Михайлович береться до перекладацької справи і досить сумлінно перекладає твори російської та польської класики українською мовою.

На початку 90-х років М. Коцюбинський, мабуть, зовсім втратив віру в здійснення мрії про навчання в університеті і всі надії на своє майбутнє пов’язав з літературною працею.

Щоб мати хоч якийсь документ про освіту, 29 жовтня 1891 р. Михайло Михайлович складає екстерном іспит на звання народного вчителя при Вінницькому реальному училищі. Наполегливо займається літера-турною самоосвітою.

Жандарми не позбавляють молодого письменника своєї „ласкавої опіки” і в селах Михайлівці та Лопа-тинцях, де він учителював. Проте письменник ставиться до цього нагляду досить спокійно. У сім’ї бухгал-тера цукрового заводу Кіндрата Мельникова, де жив Коцюбинський, не пам’ятають жодного випадку, щоб він з приводу цього хвилювався або навіть багато говорив. Він готував до вступу а гімназію дочку та двох синів бухгалтера цукроварні.

Михайло Михайлович охоче роздавав лопатинським селянам книжки із невеличкої власної бібліотеки, а у неділю довго й залюбки розмовляв з хлопцями та дівчатами. Він прагнув не тільки дати знання своїм учням, а й виховати в них свідомих, прогресивно настроєних громадян, намагався зрощувати їх у дусі поваги до трудового народу, співчуття людському горю.Він по пам’яті читає уривки з Шевченкової „Катерини” або „Наймички”. Перевіряє письменник, яке враження справляють і власні твори. Особливо слухачів полонило оповідання „Харитя” й новела „Ялинка” (1891).

Таке близьке знайомство інтелігента з „простим” народом було рідкісним винятком в ті часи й викли-кало обурення багатьох, а взявши до уваги, що Коцюбинський  говорив з селянами виключно українською мовою й поводився, як рівний з рівними, цілком зрозуміло буде, чому вважали його за людину небезпечну для тодішнього устрою.

У цей час Коцюбинський стає відомим в Україні завдяки публікації повісті „На віру”. Повість  з’явилася друком у  Львові 1892 року.

Репетиторство забирало багато часу і сил... А міцним здоров’ям Коцюбинський-вчитель не міг похвалитися. Слід шукати іншу роботу.

У червні 1892 р. Михайло Михайлович влаштувався на роботу у філоксерній комісії. В одному з авто-біографічних листів Михайло Михайлович писав: „До 1892 року я, потай од жандармів, займався приватними лекціями, а з 1892 р. удалось мені якось вступити на урядову службу до „ученої філоксерної комісії”, що вела боротьбу з філоксерою на Бессарабії. Се дало мені можливість добре пізнати той край, а також звичаї і мову тих народів, які заселяють його”.      

Безпосередні спостереження письменника лягли в основу оповідання  „Для загального добра”.  Твір був опублікований у 1895 р. на сторінках львівського журналу з приміткою: ”Відзначене премією на конкурсі редакції „Зорі”.

Після приїзду до Молдавії для роботи у філоксерній комісії, Коцюбинський вступив у таємну ор-ганізацію „Братство тарасівців”. „Братство” складалося переважно з української молоді, опозиційно настроєної до царського уряду, яка виступила проти його русифікаторської політики. Основний пункт про-грами „братів”: скрізь і в усьому бути українцями, між собою і в сім’ї говорити українською мовою, пова-жати історію і культуру свого народу, пробуджувати національну свідомість в інших. Пізніше, зрозумівши, що національна проблема не основа, а лише частина народно-визвольної боротьби, він вийшов з „Братства”, але агітаційно - освітньої роботи серед селян не припинив.

5 травня 1895 р.  Михайло Михайлович у складі філоксерної комісії виїжджає до Ялти. Тяжка щоденна праця на виноградниках забирала в письменника всі сили. Однак краса синіх морських просторів, ласкаве сонце, гармонія барв, пахощів і звуків долали втому.

У буйній уяві художника слова вже визрівали окремі яскраві деталі, цілі фрагменти нових творів. Пізніше М. Коцюбинський створив неповторної краси і сили кримські оповідання:  „В путах шайтана” (1899),  „На камені” (1902),  „Під мінаретами” (1904), „У грішний світ” (1904).

Поліція пильно стежить за Михайлом Михайловичем і в Криму.

29 травня 1895 р. у канцелярії таврійського губернатора заводиться справа на підглядного Коцюбин-ського. У таємному рапорті ялтинського повітового справника на ім’я губернатора Таврії сказано: „На основі повідомлення помічника начальника Таврійського губернського жандармського управління в Ялті за № 199, мною установлений таємний нагляд поліції за дворянином Михайлом Михайловичем Коцюбинським”.

Через півмісяця канцелярія таємного відділу подільського губернатора надсилає на ім’я начальника Подільського губернського жандармського управління відношення за номером 1820 з проханням повідомити: чи немає в його справах компрометуючих політичну благонадійність даних про М. Коцюбинського, який просить допустити його до роботи в філоксерній партії? Чотирма днями пізніше начальник Подільського губернського жандармського управління надсилає у департамент поліції відзив про Коцюбинського, який перебуває під таємним наглядом поліції.

У вересні 1895 р. до Коцюбинського в Крим приїздить Віра Устимівна Дейша, з якою Михайло Михай-лович познайомився влітку цього ж року, гостюючи у одного з чернігівських товаришів. Віра Устимівна була слухачкою Бестужевських курсів, активною й розумною жінкою, яка присвятила себе боротьбі за народні права і навіть півроку за це відсиділа в тюрмі.

8 червня 1896 р. департамент поліції зобов’язав начальника Таврійського губернського жандармського управління посилити „таємний нагляд”  за  „діяльністю та стосунками” Коцюбинського.

Михайло Михайлович жаліє, що так марно пропадають дні короткого життя – без користі для іншого й для себе...

Загалом в 1896-1897 рр. М. Коцюбинському дуже не таланило. Ще на початку літа він, працюючи,  упав на каміння й розбив коліно так, що потім кілька років мусив лікувати ногу.

     Наприкінці жовтня 1896 р., після того як філоксерна комісія закінчила нарешті роботу, Михайло Коцю-бинський залишає Ялту і разом з приятелем їде пароплавом до Одеси. І Коцюбинський, і його товариш без теплого одягу. Мерзнуть. Гріються в машинному відділі, а вночі кутаються на рубці в брезенти. Михайло Михайлович застудився. П’ять з половиною місяців пролежав він недужий. Коцюбинський не міг підвестися з ліжка і в найдовгожданніший радісний день – 25 листопада 1896 р., коли народився його первісток – син Юрко.

Тяжка  хвороба змусила М. Коцюбинського у липні 1897 р. залишити роботу в Кримському філоксер-ному комітеті.

25 лютого 1897 р. письменник разом з дружиною Вірою Устимівною Дейшею виїхав до Києва на консультацію до хірурга Сапежко, який зробив йому операцію на нозі. Підступна хвороба відняла була праву руку. Довго залишалася в гіпсі й нога...

Одужавши, разом зі своєю родиною влітку 1897 р. Коцюбинський переїхав до Чернігова. Проте й тут письменникові не пощастило – на обіцяній посаді губернатор його не затвердив. Довелося залишити родину невлаштованою на тимчасовій квартирі, і їхати шукати іншого місця.

Чернігівський губернатор у відношенні за № 4551 звертається до київського губернатора з проханням повідомити про поведінку, моральні якості, політичну благонадійність і судимість М. Коцюбинського. Відо-мості, мовляв, потрібні для призначення його завідуючим книжковим складом Чернігівського губернського земства.

Вирішення цього питання затягнулося... На початку червня Михайло Михайлович повертається до Вінниці. А тим часом київський губернатор просить начальника Київського губернського жандармського управління повідомити про моральну та політичну благонадійність Коцюбинського.

У відношенні за № 1890 Київського губернського жандармського управління читаємо, що Коцюбин-ський Михайло перебуває під негласним наглядом поліції і за останній час про нього „неблагоприятных в политическом отношении сведений не имеется”.

Відповідальний чиновник департаменту поліції, на підставі зібраних інформацій про М. Коцюбинського, вважає, що „хотя и не серьезные факты, тем не мене,на основании их можно придти к заключению, что он принадлежит к крайним украинофилам и в качестве такого может заняться распространением среди населений. Полагал бы назначение заведующим книжным складом отклонить”.

На початку листопада 1897 р. Коцюбинський оселяється у Житомирі. Тут він влаштовується на посаду хронікера місцевої газети „Волынь”, що видається російською мовою. Він редагує рубрику  „Свет и тени рус-ской жизни”, добираючи до неї статті з російських видань, пише власні статті. Паралельно працює над опо-віданням „В путах шайтана”.

22 лютого 1898 р.  Коцюбинський друкує у газеті свою статтю   „ К полемике о самостоятельности мало-российского языка”, як зневажливо іменувалась українська мова. Виступаючи проти спроби буржуазної газе-ти „Биржевые ведомости” представити українську мову як щось легковажне, що підлягає осуду, і відстоюючи її право на існування, письменник діалектично оцінює роль української і російської мов у духовному роз-витку братніх народів.

Симпатії Коцюбинського незмінно на боці народу, селян. Через це він постійно свариться з головним редактором Фідлером, що врешті призводить до конфлікту між ними.

За порадою дружини письменник подає прохання до губернської управи в справі влаштування на роботу в Чернігівському земстві.

Наприкінці лютого 1898 р. Михайло Коцюбинський повернувся до Чернігова. Він  дістав посаду діловода відділу оцінки нерухомого майна при Чернігівській губернській земській управі і одночасно став суміщати цю роботу із завідуванням столом народної освіти у тому ж земстві.

Родина поселилася у дерев’яному будиночку по вулиці Сіверянській, 3, в якому Коцюбинський прожив всі останні 15 років. З роками сім’я Коцюбинських збільшилась, у Юри з’явився молодший брат Роман і дві сестрички – Оксана й Іринка.

У ці роки починають з’являтися перші переклади творів М. Коцюбинського: російською мовою опові-дання „Посол від чорного царя”, оповідання „Харитя” болгарською мовою. Побачило світ оповідання „Для загального добра” російською мовою. Перекладені  на російську  мову й оповідання  „Харитя”, „Ялинка”, „П’ятизлотник”, „Помстився”.

А як же жандармерія? Невже перестала стежити і залишила М. Коцюбинського в спокої? На жаль...

Як правило, начальник Чернігівського губернського жандармського управління двічі на рік повідомляє департамент поліції про піднаглядного письменника...

Ось відношення № 1872 від 12 червня 1900 р.: „Коцюбинский пренадлежит к группе лиц, оказывающих как нравственную, так и материальную поддержку активным деятелям черниговских революционных кружков”.

Недремне око царських сатрапів стежить за Коцюбинським і в наступні місяці...

Та Коцюбинський не сходить з обраної дороги.

У повідомленні Чернігівського губернського жандармського управління департаменту поліції  від  12 червня 1900 р. зазначається, що у місті створено таємний антиурядовий політичний гурток. До його складу входить і Коцюбинський з дружиною. До того ж Коцюбинський  є одним з авторів програми гуртка. Ось її вимоги: рівноправність для всіх, знищення станових та службових привілеїв, політична свобода для всіх, автономія для України, свобода слова, друку, зборів і віросповідання.

Висновок жандармського управління від 1 січня 1902 р.: „Личность безусловно вредная по своїм украинофильским революционным взглядам; вращается среди лиц поднадзорных… Требует усиленного надзора”.

    З 1901 р. М. Коцюбинський працює на посаді статистика в оціночно-статистичному бюро Чернігівської губернської земської управи. Статистичне бюро було на той час притулком для багатьох політично неблагонадійних інтелігентів. Одні з них зазнавали тюремного ув’язнення або заслання, інші підлягали покаранню за участь в революційних виступах. Тринадцять найкращих років забрала у нього ця виснажлива, нудна і нецікава робота... Часу для улюбленої літературної праці не лишалося.

14 вересня 1902 р. на засіданні Чернігівська губернська учена архівна комісія прийняла Михайла Коцюбинського в свої дійсні члени.

Письменника обрано також до складу „Особой комиссии” для розробки проекту робіт архівної комісії по археології, історії і етнографії та для складання загальної програми по збиранню в Чернігівській губернії археологічних, історичних і етнографічних відомостей та матеріалів.

„Я такий тепер зайнятий, що й дихати ніколи. Так багато маю бюрової праці, такий обтяжений нею, що впрост хорую од браку руху й повітря свіжого. Бюрова робота, а також всякі громадські справи забирають у мене весь час  і нічого не лишають для праці на літературному полі. Це мене так болить, що часто життя не милим стає ”, - пише Коцюбинський  Андрію Чайковському.

Це вже навіть не скарга, а крик зболілої душі. Час невблаганно летить, сили втрачаються, а написано так мало... А в писанні – найбільше щастя.

20 вересня 1901 р. Коцюбинський закінчив етюд „Лялечка”,  4 листопада – оповідання „Дорогою ціною”, 10 листопада – новелу „Цвіт яблуні”.

Незважаючи на слабке здоров’я, завантаженість роботою, Коцюбинський живе активним громадським життям. У 1903 р. він разом з іншими діячами української культури бере участь у відкритті пам’ятника Івану. Котляревському. Там зустрівся з Панасом Мирним, М. Старицьким, Лесею Українкою, Василем Стефаником, Оленою Пчілкою.

У середині грудня 1903 р. з ініціативи М. Коцюбинського засновано „Товариство сприяння народної освіти в чернігівській губернії” – з виробленим статутом.

Поліція відразу ж встановила пильний нагляд за діяльністю товариства ...  І, зрозуміло, за політично неблагонадійним Коцюбинським.

У зв’язку з утисками з боку чернігівського губернатора, який всіляко обмежує діяльність архівної комісії, Михайло Коцюбинський заявляє про свій вихід із її складу.

У квітні 1904 р. окремою книжкою виходить повість „Fata morgana”. А тим часом у петербурзькій цензурі лежить рукопис альманаху „З потоку життя”.

19 грудня 1904 р. на ювілеї 35-літньої літературної діяльності І. Нечуя-Левицького М. Коцюбинський, разом з іншими, підписав протест міністру внутрішніх справ проти заборони української мови. А 9 січня 1905 року письменник виступив на зборах членів Чернігівської „громадської бібліотеки” з такою пропозицією: „Слід негайно звернутися до уряду з вимогою, щоб цензура була відмінена для всіх книг і видань без різниці язика”.

        Михайло Михайлович розповів присутнім про те неможливе становище, в яке поставив російський уряд українську літературу.

У Коцюбинського зростає зацікавлення громадським життям, літературою і наукою. Ніби на „приватні вечірки”, потай від поліції, по суботах на квартирі Коцюбинських збираються „за склянкою чаю” письменники, літературознавці, художники, прогресивні політичні діячі.

На „суботах” обговорювались найживотрепетніші питання. Тут жваво обговорювалися пекучі громадські питання, аналізувалися твори, складалися програми літературно-музичних вечорів. Коцюбинський активно листується з українськими письменниками і вченими – І. Франком, В. Стефаником, О. Кобилянською,  Г. Хоткевичем, В. Винниченком та іншими.

Коцюбинський всюди і завжди використовував найменші легальні можливості для пропаганди. Такою трибуною, з якої письменник закликав до боротьби з царатом та цензурою, стала для нього „Просвіта”. Участь у роботі товариства „Просвіта” в Чернігові зумовлювалась загальною тактикою революційної соціал-демократії.

М. Коцюбинський був головою ”Просвіти” протягом 1906 – 1908рр.  Під його керівництвом діяльність цього товариства почала скеровуватись на досягнення революційних цілей.

Як голова „Просвіти”, Михайло Михайлович вносить пропозицію відкрити в Чернігівській губернії українські школи, організувати народні бібліотеки й читальні. Від імені товариства письменник звернувся з відозвою до українських митців, видавництв, редакцій журналів і газет з проханням прислати безкоштовно свої книжки для бібліотеки „Просвіти”.

Царські сатрапи не дають товариству жити: „Хочемо скликати збори – заборона; хочемо зробити теат-ральну виставу – забороняють. Їздиш, гризешся, пояснюєш – нічого не помагає. Кажуть: існуйте собі на папері, а жити не дамо. Жалітися нікому...”. Такий реальний стан справ.

Чи ж може М. Коцюбинський спокійно до всього ставитися? Звичайно, ні.

„Мене все турбує і дуже впливає на здоров’я; через те часто лежу в постелі і не можу нічого робити...”.

У тому ж листі до А. Чайковського від 3 березня 1907 р. він розкриває своє найзаповітніше творче кредо: „Пишеш через те, що маєш потребу писати, хочеш, щоб вийшло найкраще, - і в тому і своя радість і своє горе”.

А тим часом оповідання Коцюбинського йдуть по світу – їх перекладають на німецьку, польську, російську, угорську та інші мови...

Та клопоти не відступають, лихо не минає. „Погано, знаєте, зо мною”.

Михайлові Коцюбинському треба серйозно лікуватися. Діяльність у „Просвіті”, служба забирали багато часу. За таких умов і вихопились у Михайла Михайловича слова: „Найбільша  моя трагедія – неможливість займатися літературною роботою”.

А царські живодери не дрімають: начальник губернського жандармського управління повідомляє 20 травня 1908 р. департамент поліції, що чернігівське товариство „Просвіта” спрямовує свою діяльність „к достижению революционных целей в России”, члени правління запідозрені та „изобличенные в преступной революционной деятельности”.

Висновок Чернігівського губернського жандармського управління: „Вообще за деятельностью общества „Просвіта”, не внушающего доверия, требуется особое тщательное наблюдение”. А отже, й за Михайлом Коцюбинським – передусім.

17 вересня 1908 р. Рада чернігівського товариства „Просвіта” офіційно повідомила Михайла Коцюбин-ського, що губернатор своєю владою виключив його і дружину Віру Устимівну  з членів товариства за пропа-ганду революційних ідей.

Усе це так вплинуло на Коцюбинського, що він аж захворів. Пожовкле обличчя Михайла Михайловича стало прозорим і світилося, мов у смертельно хворої людини. Почалися сильні приступи сердечної астми.

Лякала думка: чи зможе взагалі писати? Треба було серйозно лікуватися. І обов’язково – в теплих краях. Зупинилися на острові Капрі...

16 травня 1909 р. Коцюбинський виїхав до Італії. Повернувся до Чернігова 18 липня 1909 р.

Влітку 1910 р. Коцюбинський удруге виїхав на Капрі. Тут він писав:  „Столько лет работать и не создать ничего порядочного, что удовлетворяло бы тебя, отвечало твоим художественным запросам и вкусам – ведь это же ужасно, ведь в этом целая драма. Если бы не какая-то неведомая сила, вечно толкающая тебя вперед, вечно приказывающая: пиши! – я бросил бы перо и искал бы применения сил на ином поприще”.

І це дійсно була тяжка драма, безглузда жорстокість умов епохи, що примушували людину з таким глибоким обдарованням, заради шматка хліба для своєї сім’ї, занапащати талант, сили і здоров’я на найнуднішій роботі в статистичному бюро, яку з успіхом могла б виконувати будь-яка рядова людина.

Михайло Михайлович прагне всіма силами своєї багатої натури віддатися улюбленій роботі – творчості. Але він думає про це, як про недосяжну мрію.

Та популярність Коцюбинського - письменника дедалі зростає.

При поверненні з Італії додому, письменник піддається безцеремонному обшуку прикордонних жандармських офіцерів. Посіпаки щойно одержали суворий наказ, надісланий шифрованою телеграмою: „Обратить внимание таможенных чинов тщательному досмотру, в случае обнаружения чого-либо преступного арестовать...”

Жандарми грубо обмацують груди Михайла Михайловича, нахабно вивертають кишені.

Письменник чує суворе запитання:

-    А зброя у вас є?

Коцюбинський не поспішає з відповіддю:

-         Вогнепальної зброї, зрозуміло, у мене немає...

Жандарми насторожились. Михайло Михайлович продовжує:

-    Але зате є сильніша зброя!

Серед офіцерів замішання. Від несподіванки вони на якусь мить завмерли. Потім кинулися до Коцюбин-ського:

-    Де зброя?

Напружена пауза. Очі Михайла Михайловича ще більше заіскрилися...

        Показує на ручку, що виглядає з бокової верхньої кишені піджака:

-    Ось моя зброя!

Це чорненька, тонка, з золотим пером автоматична ручка... Так! Його письменницьке перо разило воро-гів сильніше, ніж вогнепальна зброя! 

Повертаючись з Італії, Михайло Михайлович заїхав у карпатське село Криворівню, зупинився в ньому на два тижні, вивчаючи побут, звичаї, мову, фольклор гуцулів. Цей край видався йому якимось казковим ку-точком, де все – від мальовничої природи до первозданного побуту мешканців гір – захоплювало у чарівний полон.

Влітку 1911 р. на запрошення галицьких друзів він вдруге відвідує Гуцульщину, піднімається в гори до пастухів, вивчає життя селян. Ці спостереження і враження було покладено в основу повісті „Тіні забутих предків” .

      Повернувшись з Карпат, Михайло Михайлович назавжди залишив службу, яка так довго була для нього джерелом мук. Тепер він вільний перший раз у житті, може творити, може весь віддатися улюбленій роботі. 

Період реакції викликав похмурі скептичні й песимістичні настрої письменника.

З 20 листопада 1911 р. по 20 березня 1912 р. Коцюбинський знову на Капрі. Тут, на острові, Михайло Михайлович створює неперевершені зразки української новелістики – „Коні не винні”, „Подарунок на іменини”.

Влітку 1912 р. Коцюбинський з сином Юрієм знову відвідує Гуцульщину, маючи намір зібрати матеріал для другого твору з життя горян, та хвороба порушила плани.

Треба було залишати Карпати: застуда бронхітом викликала ускладнення на серце. Він почував себе в цей час так погано, що вже у Львові хотів лягти в лікарню. Проте все ж зібрав сили й поїхав далі. Ледве доїхавши до Чернігова, відразу ж зліг. Ця хвороба була фатальною для Михайла Михайловича, вона остаточно підірвала його і без того виснажений організм. Три тижні він лежав не встаючи, а потім, хоч і намагався вставати, та ненадовго. Незабаром знову зліг на місяць.

Лікарі констатують у Коцюбинського порок серця та грудну жабу на ґрунті сердечної перевтоми. Було вирішено, що Коцюбинський поїде лікуватися до Києва. Тут, у київській клініці, він пролежав три місяці – з кінця жовтня 1912 р. по кінець січня 1913 року.

Незважаючи на добрий догляд і уважне ставлення до нього обслуговуючого персоналу, здоров’я Коцюбинського згасало.

У клініці Коцюбинський увесь час почував себе погано: безсоння, болісні сердечні припадки, різкі болі на грунті розладу сердечної діяльності. Але коли йому ставало трохи легше, він нудьгував по улюбленій роботі, яку йому забороняли і для якої він сам не мав сил.

У ті важкі дні Коцюбинський, за спогадами лікаря Миколи Стражеска, залишався цікавим співроз-мовником: „В м’яких, сердечних тонах він завжди говорив про людей. Найбільш любив говорити про Укра-їну, про український народ, сумував з приводу його малописьменності, але був переконаний, що незабаром все зміниться...”. 

„Чувствую тоску по работе, - писав Михайло Михайлович.- Так хочется сесть за стол и взять перо в руки”.

Але сил вже не було: „Не могу рабо тать: голова не свежа и фантазия потеряла крылья”.

Проте вразлива, кипуча вдача Коцюбинського не терпіла бездіяльності. Нишком, криючись від лікарів, він, як тільки йому ставало трохи легше, відшукував собі якесь заняття.

„Работать еще не могу, но много читаю…Вокруг меня лежат новинки книжного рынка, и я предвкушаю много удовольствия от ознакомления с ними. Хочу воспользоваться также университетской библиотекой и почитать по ботанике и зоопсихологии, т.к. в последнее время я совершенно отстал в этих любимых мною науках”.

Його спокій, органічна жадоба до життя, воля дужої людини змушували організм довго боротися за життя. Але надій ставало все менше. За моментами тимчасового покращення наставали різкі погіршення.

Але думки про улюблену роботу не залишають його. „ ... Как только позволят мне встать с постели, укачу домой – и за работу”.

23 січня 1913 р., зваживши на постійні прохання митця, Михайла Михайловича виписали на якийсь час додому. "Пам’ятаю останні дні батька,- згадує дочка письменника Ірина. Тяжка хвороба дуже мучила його. Він зовсім втратив сон, апетит: хвороба серця завдавала йому муки, - він уперто боровся за життя.

Йому не вистачало повітря в маленькому кабінеті, де він лежав. Його ліжко перенесли до вітальні, де було багато світла та сонця. Він дуже мучився, що не може встати з ліжка, не бачить, як набрякають бруньки на гілках дерев, як дерева вкриваються ніжним зеленим пухом. Його схудле, пожовкле обличчя, гарячі сухі очі, що з мукою дивились удалечінь, відтіняли на білому тлі подушок.

Мені боляче було дивитись, як він страждає, страшно стало, бо я почувала, що це останні його години.

Ніколи не забуду, як він вмирав. Мати та лікар схилились над ним, даючи йому дихати киснем, але він відпихав подушку з киснем та кричав голосом, повним страшної нелюдської муки: „Я жити хочу, жити!”. З цими словами тато помер”.

Сталося це у п’ятницю 25 квітня 1913 р. о 14 годин 30 хвилин Михайлові Коцюбинському ледь не виповнилося 49 років.

Поховали письменника на Болдиній горі – його улюбленому місці відпочинку, звідки відкривався чарівний краєвид на далекі придеснянські луки.

А царський уряд і після смерті не забував „неблагонадійного” письменника. Поліція заздалегідь об’явила розпорядникам похорону, що забороняються промови на могилі і що при першій же спробі доповідач буде зупинений на півслові. Було заборонено нести вінки в руках, дозволялося везти тільки на колісниці, і притому так, щоб не було видно червоних стрічок. За цим пильно наглядали спеціальні жандарми, які весь час старанно „поправляли” вінки.

Та, незважаючи на поліцейські обмеження, заборону виголошувати промови, біля могили письменника зібралося понад дві тисячі шанувальників його таланту.

На смерть друга Панас Мирний відгукнувся статтею „Над розкритою могилою славетного сина Михайла Коцюбинського”: „…Помер Михайло Коцюбинський. Поліг великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей, їх – добрих і лихих – вчинків. Лиха смерть не зглянулась на нестарі ще літа його віку, ні на пишний розцвіт таланту, ні на повсякчасну жагу жити-творити і своїми творами уславлювати рідну країну перед великими світами…

… Хай же рідна земля м’яким пухом ляже над його домовиною, а невмируща слава заквітчає вінком безсмертя його помучене чоло”.

Смерть Михайла Михайловича Коцюбинського викликала широкий відгук прогресивної громадськості України і далеко за її межами. Було прислано більше сорока телеграм.

„Велику людину загубила Україна, довго і хороше буде вона пам’ятати її добру роботу”.