Народився Михайло Старицький 14 грудня 1840 р. у с. Кліщинцях на Полтавщині (тепер Чорнобаївський р-н Черкаської обл.) у дворянській родині.    

Батько майбутнього митця - Петро Іванович Старицький - походив зі стародавнього князівського роду, з гілки самих Рюриковичів.      

Батько був офіцером, тому більшу частину свого життя проводив у війську, а малим Михайликом займалася мати Настасія Захарівна. Вона походила зі славного роду козацької старшини, яка героїчно проявила себе в часи Хмельниччини, Лисенків. Батька свого Михайло не пам’ятав – той помер, коли синові виповнилося п’ять років. Вихованням хлопчика поряд матір'ю займався дідусь.

Для  свого часу дід був надзвичайно освічений, знав добре французьку мову,  у своєму маєтку зібрав прекрасну бібліотеку. Вся сім'я  говорила виключно українською мовою, любила народні пісні.

Дід, що мав трьох синів-офіцерів, намагався й онукові прищепити смак до військової кар’єри. Він розповідав хлопчикові про військові походи, знаних полководців, бої і славні перемоги.

Там, у панському дідовому будинку під солом’яним дахом, почалася й освіта майбутнього письменника. Приходив дячок Ісай, учив Михайла читати, писати, слову Божому.

Малий Михайло товаришував з селянськими дітьми, з якими проводив час у іграх і забавках,  і це залишило слід у його вихованні. Для нього всі люди ділилися не на панів і кріпаків, а на добрих і злих, чесних і брехливих, роботящих і ледачих, розумних і дурних.

Близьким сусідом діда був капітан у відставці Гайдовський, який мав кріпаків, але називав їх під сусідками, а себе отаманом, жив з ними чесно, а, маючи палку вдачу і дуже розвинуте почуття нетерпимості до кривди, вступив навіть у збройну сутичку з жорстоким поміщиком-сусідом Закаловським через те, що той знущався з власних кріпаків. Гайдовський рано помітив у Михайликові лицарські риси і, умираючи, навчав хлопчика: „Люби простий народ, - у тебе, я знаю, козацька душа. Так не запаскудь її в панському болоті”. 

1851 року мати віддала Михайлика до Полтавської гімназії. Хлопчика прийняли одразу до другого класу однієї з найкращих гімназій України.

Як і інші діти бідних дворян, Михайлик живе у дворянському пансіоні, який багатими панами називався мужицьким хлівом.

На дванадцятому році життя (1852 рік) помирає матір, Михайло стає круглим сиротою. Дуже швидко не стало й діда.

Опікуном хлопчика стає материн двоюрідний брат Віталій Романович Лисенко. Між Михайлом і молодшим на рік троюрідним братом Миколою (майбутнім композитором) виникла така дружба, яка зігріла їм душі впродовж усього життя.

Під час навчання в гімназії Старицький захопився художньою літературою: багато читав, почав складати вірші. На цей час припадає його знайомство з творами українських письменників: він прочитав „Енеїду”         І. Котляревського, „Кобзар” Т. Шевченка, роман „Чорна рада”  П. Куліша.

У Полтаві оволоділа хлопцем - підлітком і любов до театру. Тут він уперше побачив у виконанні гуртка аматорів вистави п’єс Котляревського „Наталка Полтавка” та „Москаль – чарівник”. Через багато років у спогадах „До біографії М. В. Лисенка” Старицький запише: „Мені і тепер здається, що краще цих вистав я нічого в житті не бачив, до того враження від них було сильне”.

У 1858 р. Михайло разом з Миколою вступає на фізико-математичний факультет Харківського університету.

Проте в повітрі пахло волею, назрівали суспільні зміни. Ставала слабшою цензура, бібліотеки університетів почали наповнюватися ще недавно забороненими книгами. Михайло та Микола відчули нестримний потяг до гуманітарних наук, у них виникло закономірне юнацьке бажання бути в гущі подій.

У 1860 р. брати перевелися до Київського університету. Микола  Лисенко продовжив навчання на природничому факультеті, а Михайло навчався на юридичному факультеті.

Співчуття трудовому людові, прагнення захистити й просвітити його розбудили національну громадянську свідомість молодого Старицького. Він бере участь у діяльності Київської старої Громади,           у фольклорних експедиціях. Працює у недільних школах, українознавчих і театральних гуртках. Разом з іншими студентами, свідомими українцями, супроводжує домовину з тілом Шевченка до церкви Різдва на Подолі.      

 Наприкінці 1861 року Старицький, тимчасово залишивши університетське навчання, виїхав на Полтавщину, щоб вступити, досягши повноліття, у володіння своєю спадщиною. На цей час припадає і найщасливіший момент в особистому житті Старицького – двадцятишестирічний студент під час останніх канікул закохався у свою шістнадцятирічну троюрідну сестру Софію Віталіївну Лисенко і одружився з нею.

Проте щастя тривало недовго. Михайло Петрович тяжко захворів. І та хвороба важким тягарем лягла на життєві плани молодого подружжя. Старицький став думати про смерть і про майбутню долю молодої коханої людини.

Однак молодість взяла своє. Хвороба відступила. Незабаром Михайло Старицький повертається до університету, який успішно закінчує у 1865 р.

Після закінчення університету Михайло Петрович деякий час працював у міському історичному архіві. На шпальтах "Львівської правди" з'являються друком перші поетичні спроби Старицького. Молодий митець пробує себе не тільки як поет, а також як перекладач і драматург.

З 1868 р. родина М. Старицького мешкає у власному маєтку в селі Карпівка на Поділлі. Не було великих матеріальних статків, бо молодий Старицький, маючи землю, не міг на ній хазяйнувати, але духовне життя компенсувало ті труднощі. Він  багато працює, опановує англійську, німецьку і французьку мови, починає писати.

Кипучий темперамент Старицького – громадського діяча владно кликав його до культурного центру, і з 1871 року він знов у Києві. Захищаючи право на існування української мови, про яку царський міністр Валуєв сказав, що її не було, нема і бути не може (1863 рік), Старицький, щоб довести, що українська мова не гірша за інші, узявся за переклад байок Крилова та поезій Пушкіна на цю не шановану панством мову.  Рідною мовою зазвучали твори Некрасова, Гоголя, Лермонтова. У перекладі М. Старицького виходять українською мовою твори Байрона, Гете і  Шекспіра.

1872 р. Старицький разом з Лисенком організовує Товариство українських сценічних акторів. Друзі готують вистави. Михайло Петрович пише тексти п’єс, лібрето до опер і оперет. Їх театральні дійства мали великий успіх у глядачів. 

Старицький видає власним коштом "Казки Андерсена", "Байки Крилова", повість "Сорочинський ярмарок" М. Гоголя тощо.

1883 р. виходить друком поетична книжка письменника "З давнього зшитка. Пісні та думи". Окремим виданням видрукувано його переклад трагедії В. Шекспіра "Гамлет".

М. Старицький організовує два випуски альманаху "Рада" (1883, 1884), де були надруковані його драми "Не судилось", повість І. Нечуя-Левицького "Микола Джеря", частина "Повії" Панаса Мирного, вірші  Бориса Грінченка. 

Не полишає письменник і мрію піднести театральну справу в Україні, бо переконаний, що сцена – могутній засіб зростання національної самосвідомості народу, його культурного рівня.

1883 року М. Старицький остаточно поєднав свою долю з театром. Він продав маєток і віддав значні кошти спадщини (60 тисяч крб.) на новостворений професійний театр. Очолив театральну трупу, до якої входили три брати і сестра Тобілевичі, М. Заньковецька та інші,  і почав важке мандрівне життя керівника й режисера українського професійного театру. 

Старицький вмів створити мистецьку атмосферу, в якій розкривалися таланти. Його трупа, долаючи численні проблеми з місцевою владою й обтяжливістю мандрівних умов, успішно гастролювала в Україні, Литві, Грузії, Росії й інших регіонах імперії.

Театральну діяльність М. Старицький  успішно поєднує з літературною. Дбаючи про репертуар театру, він пише свої п’єси і переробляє твори вітчизняних та зарубіжних письменників.  До кращих переробок та інсценізацій належать оперета "Сорочинський ярмарок", комедія "За двома зайцями", драма "Циганка Аза", а до оригінальних – п'єса "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", історична драма "Богдан Хмельницький", драми "У темряві", "Талан".

У 1891 р. Михайло Петрович дебютує як прозаїк: виходять повісті "Осада Буши" ,"Заклятая пещера", "Розсудили", низка оповідань.

Через утиски рідного слова, відсутність української періодики та видавництв Старицький змушений більшість прозових творів писати російською мовою. Ця обставина завжди його гнітила. Він з гіркотою писав, що "мусить їсти чужий хліб, коли свого дастьбі…", але як натура громадянськи активна, діяльна, прагнув за будь-яких умов використати найменшу можливість висловити свої переконання, розповісти світові про Україну.  

       Тривала напружена праця, тягар мандрівного невлаштованого життя знесилюють М Старицького фізично, а соціальна незахищеність театральної трупи – матеріально.                

        1893 року через хворобу Михайло Петрович полишає театр, однак літературну діяльність не припиняє до кінця життя. Митець працює над поповненням українського театрального репертуару. У цей час були написані драми "Маруся Богуславка", "Оборона Буші", "Остання ніч", "Крест жизни".

    Особливо активно працює митець у жанрі історичної прози – завершує трилогію "Богдан Хмельницький", пише дилогію "Молодість Мазепи", романи "Останні орли", "Розбійник Кармелюк". На сторінках періодичної преси ("Зоря","Дзвінок","Киевская старина" та ін.) було надруковано більш як тридцять його оповідань.

       Останні роки життя Старицький жив виключно на літературних хлібах.

   1894 року прогресивні українські кола відзначали 30-річчя літературної і громадської діяльності Старицького. Леся Українка писала ювілярові: "І коли наше слово зросте і зміцніє, коли наша література займе почесне місце поруч з літераторами інших народів (я вірю, що так воно буде!), - тоді, згадуючи перших робітників, що працювали на невправленому, дикому ще ґрунті, українці, певне, спогадають добрим словом Ваше ймення".  

     У тому ж таки році митець потрапив до списку визначних людей, що ними опікувалася "Постоянная комиссия для пособия нуждающимся ученым, литераторам и публицистам" Петербурзької Академії наук, яка і призначила йому  персональну пенсію "За літературні праці рідною мовою" (30 крб. – мізерна сума на той час).

       1897 року Старицький, один з організаторів Всеросійського театрального товариства, з трибуни І з'їзду діячів театру в Росії ознайомив присутніх з тяжкими обставинами існування українського театру, оскаржив потоптання царатом українського художнього слова.

       У 1903 році письменник узяв участь в урочистостях з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві, де читав уривок з "Енеїди", свої нові вірші. Це був його останній публічний виступ.

      Повне боротьби й самовідданої праці, творчого горіння і високих ідеалів життя Михайла Старицького обірвалося 27 квітня 1904 року в Києві.  

       29 квітня 1904 р. древній Київ був оповитий журбою: Україна проводжала в останню путь свого вірного сина – талановитого поета, видатного письменника, театрального та громадського діяча, щиросердну й напрочуд добру людину – Михайла Старицького.

      Над могилою лунало сповнене жалю й гіркоти непоправної втрати слово М. Лисенка: „Дорогий друже і брате Михайле! Важко мені стояти над твоєю домовиною і бачити, що ми зараз навіки розлучаємось з тобою. Але знаю, хоч ти тілом вмер, так твої заслуги невмирущі. Те діло, якому Ти чесно служив, росте, і Ти немало втішився б, коли б побачив, як несла Тебе на своїх раменах оця вся молодь, що віддала шану Твоїм думкам і Твоїй праці і що понесе в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили ...”

       Похований Михайло Старицький на Байковому кладовищі в Києві. 

Потрапляючи в різні життєві негаразди, М. Старицький залишився вірним собі, відданим рідному народові. Це цілком відповідало його творчому кредо: 

"З перших кроків самопізнання на полі народнім я загорівся душею і думкою послужити рідному слову, організувати його, окрилити красою і дужістю, щоб воно стало здатним висловити культурну освічену річ… хотів, - як тоді кепкували, - вознести слово в генеральський чин… Це бажання, цей напрямок керували мною ціле життя, і я не зрадив їх до могили, бо вірую, що тоді тільки ушанує свою мову народ, коли вона стане орудком культури й науки, коли на їй понесе народу інтелігентний гурт і визволення від економічного рабства, і поліпшення долі…"  (1902 р. – лист до І. Франка).

 

       Усе, що міг, митець  віддав рідному народові, й ніколи не шкодував за тим.