Олександр Іванович Кандиба (літературний псевдонім – Олександр Олесь),   народився5 грудня 1878 р. у містечку Білопілля (раніше – Крига, за назвою річки, на якій було розташоване) на Сумщині в заможній родині.

   Батьківський рід походив з чумаків, материн – з  кріпаків. Дід Федір Кандиба торгував рибою, а батько Іван Федорович працював керівником рибних промислах в Астрахані, тому дома бував рідко. Він ніжно любив молоду дружину, яка виховувала сина і двох доньок – Марію та Ганну.

   Хлопчина рано втратив батька. Коли йому було 11 років.  Чесний і непідкупний Іван Федорович збанкрутував і покінчив життя самогубством (під час роботи стрибнув з пароплава в крижану воду).

   Сашко був схожий на матір не тільки зовнішністю, а й душею: любив природу, мандрівки.  Мати Олександра Василівна навчила сина читати в чотири роки, згодом прищепила любов до поезії. В 11 років він знав напам’ять увесь «Кобзар» Т. Шевченка.

    Мати інтуїтивно відчувала обдарованість і особливе майбутнє Сашка. Щоб пересвідчитися в цьому, повела його до отця Івана Кронштадського, якого в народі вважали за пророка. Подивившись пильно на хлопчика, отець сказав: «Великою будеш людиною». Через багато років пророцтво збулося – Олександр став талановитим ліриком.

    Після смерті чоловіка 27–річна Олександра залишилася з трьома малими дітьми. Вона виїхала до Сум, де найняла перший поверх двоповерхового будиночка. Заміж не виходила, хоча її краса приваблювала наречених. Боялася, що дітям із вітчимом буде лихо. Робила усе, щоб дати малим освіту: і квартирантів брала, і домашні обіди готувала.

     Дитинство майбутнього поета минало серед краси природи, серед працьовитих і співучих земляків.

    Найкращими спогадами юнацьких років було перебування Олександра в «рідному селі» Верхосулля Лебе-динського повіту, що розташувалось за 30 км від Білопілля. Сюди він приїздив до тринадцяти років щоліта разом із своїми сестрами до батька матері – діда Василя Пархомовича Грищенка.

   Дід Василь, позбувшись кріпацтва з підданства графа Толстого, став орендувати маєток у поміщика Башкирцева. Саме дідусь, як згадували пізніше сестри, переповідав онукам легенди, казки, наспівував пісні, прищеплював Сашкові почуття щирості й доброти, людяності й справедливості, на які й сам був багатий.      

    Дитинство мені уявлялося одним золотим днем. І все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці, здається мені суцільною казкою природи.

    Сільські враження благотворно вплинули на формування естетичних смаків майбутнього поета. Вони й зародили в хлопцеві поетичне чуття і натхнення.

     Одного разу гостини у діда завершилися першим коханням Сашка: 9-річний хлопчик освідчився у любові 11-річній двоюрідній сестричці Тетяні. Складений для неї вірш, соромлячись, сховав під стріхою, а пізніше ніяк не міг знайти.

    Згодом в «Автобіографії» поет написав: «Раз весною, маючи 9 років, написав перший вірш (по-російськи)».

    Освіту Сашко отримав у рідному містечку – навчався спочатку у початковій школі, потім – у двокласному училищі.

    15-річним О. Кандиба вступив до Дергачівської хліборобської школи, неподалік від Харкова. Звичайно, хлопцеві мріялось і про гімназію, та в матері не вистачало на навчання в ній коштів.

   Аби протриматись у цій безкоштовній сільськогосподарській школі, учень Кандиба мусив займатися репетиторством, даючи селянському хлопцеві у роки з арифметики. Бувало, що, замість математичного розв’язання, Сашко учив його складати вірші.   

     «Науки» не любив, і школу згадую як катівню…

    У стінах хліборобської школи 17-річний Олександр починає друкувати свої вірші, писані російською та українською мовами, в рукописному журналі «Комета».

     Молодий автор осмислює і декларує «чесний шлях» у житті й літературі. Про це йдеться у коротенькому вірші «Моє благання» (1897):

О Боже мій милий! Пошли мені розум!

Пошли мені серце, пошли мені душу.

Щоб добре любила і коїть не вміла

Ніякого зла!..

     Під час навчання Сашко багато працював над індійською мовою, польською, болгарською, сербською.

Любив театр. Часто взимку за 12 верств пішки ішов подивитись на якусь українську п’єсу. Наукою не захоплювався, учився мало, аби скінчити. Перебував великі злидні. Мусив бути письменником. Товаришував із селянськими хлопцями, прислухався до мови, записував пісні.

   Після закінчення хліборобської школи, Сашко на досить короткий час став вільним слухачем агроно-мічного відділення Київського політехнічного інституту, який довелося залишити через матеріальну скруту.

     Дорога долі привела його практикантом у маєток Харитоненка, що на Херсонщині.

   Вирішальним у біографії О. Кандиби був 1903 рік, коли йому пощастило стати студентом Харківського ветеринарного інституту.  Брав активну участь у студентському громадському житті.

   Знаменною подією в житті Олександра була його поїздка влітку 1903 р. до Полтави на свято відкриття пам’ятника І. Котляревському. Вона мала позитивний вплив на формування національної самосвідомості Олександра Кандиби.

     У майбутнього поета відбулося глибоке переосмислення долі української мови і літератури, усвідомлення свого громадянського покликання. Сповнений неймовірних вражень від знайомства з Панасом Мирним,         М. Лисенком, М. Старицьким, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, В. Стефаником, Олександр писав: "Що я пережив – важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога і рідна мені, як колискова матері". 

   Сама атмосфера свята сприяла творчому окриленню: «… відчув в собі піднесення духу – працювати, вчитись, творити».

     Прочитані Олександром на прохання учасників свята вірші були тепло прийняті. Йому говорили, що зако-пувати в землю такий талант – просто великий гріх, і радили пересилати рукописи до якогось видавництва.  Поет-початківець передав свої вірші до збірника «Багаття», що виходив в Одесі.  

     Після поїздки до Полтави О. Кандиба усвідомив себе українським поетом.   

     Того ж 1903 року Сашко познайомився з Вірою Свадковською (студенткою петербурзьких Бестужевських курсів). Він мешкав у Харкові в одній кімнаті з Віриним братом.

     Якось пізно увечері Віра приїхала до брата та вперше побачила Кандибу. «Ви надовго приїхали», - запитав він. «Це залежить від того, як мене будуть приймати», - почув у відповідь. Наступного ранку він запитав, чи не кликала його Віра вночі. Сашкові снилося, що дівчина відходить від нього, а він її кличе… А їй снилося, що він просив вийти за нього заміж. Так Віра Свадковська повірила у Боже передбачення і ніколи не мислила себе без Олександра. Він писав дівчині романси: «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди. Цілуй її, цілуй її, знов молодість не буде!». Через три роки після знайомства молоді обвінчалися.  

   Працюючи під час літніх канікул земельним статистом (робив виміри будівель), Олександр пильно вдивлявся в життя, душею відчував наближення соціальних зрушень. Напередодні першої російської революції він брав певну участь у соціал-демократичному русі, вів пропаганду серед селян Полтавщини і Слобожанщини.

      Революцію 1905-1907 рр. поет привітав із захопленням. У ній він вбачав надію на національне відроджен-ня України. Революція своїм обнадійливим полум’ям охопила поетову творчість, стимулювала її злет. Під впливом загального революційного піднесення поет написав немало талановитих поезій, в яких звучав пристрасний заклик до боротьби за волю всіх трудящих.

     Період 1905-1907 рр. вважається періодом розквіту поетичного таланту митця.

    Коли революція пішла на спад, втомлена «кривавими ріками» душа поета, що перегоріла болями й наді-ями бажаного визволення народу, зажадала спокою й перепочинку. Влітку 1906 р. Олександр разом із майбутньою дружиною Вірою здійснив подорож у Крим. Ця приємна мандрівка сприяла фізичному й моральному оздоровленню, відродженню творчого натхнення й літературної праці. Тут Олександр укладав свою першу збірку, відбираючи з давно написаних поезій і постійно творячи нове. Саме тут Віра почала називати його ніжно й ласкаво – Олесь, давши життя його літературному псевдоніму.

   Влітку 1907 року в Петербурзі вийшла перша збірка «З журбою радість обнялась», підписана дорогим поетовому серцю іменем - Олесь. 

    Збірка відразу викликала захоплення читачів, прославила поета. А ім’я Олесь стало справжнім символом кохання. "Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім’я, дане Тобою, зробиться символом кохання?"   (З листа до дружини).

     8 липня 1907 р. у Олександра та Віри народився син Олег, відомий згодом поет Олег Ольжич. Лелеченька, так татко називав свого нащадка. Пройде час і псевдонімом Лелека Олег буде підписувати свої твори. 

    По закінченні інституту, пошуки Олесем творчої роботи ні до чого не призвели і поет змушений працю-вати за фахом, спочатку у Харкові,  а згодом у Києві. "Бажаючи віддатись виключно літературній роботі, я робив заходи знайти якусь посаду при видавництві, аби знайти постійну роботу при газеті, але в той час так бідно оплачувався літературний труд, що я примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 року я поступив на київські міські скотобійні, де і прослужив до початку 1919 року. В атмосфері кривавого пару, хрипіння й агонії конаючих тварин довелось мені «продовжувати» літературну роботу, але це вже була аматорська робота. Робив я спроби найти собі іншу роботу, але з тих чи інших причин мені не удалось".

    Водночас продовжується й напружена поетична праця. За десять років (1907-1917) О. Олесь видав п’ять збірок. Чотири з них назв не мали, лише порядкові номери: «Поезії. Книга ІІ» (1909), «Поезії. Книга ІІІ» (1911), «Драматичні етюди. Книга IV» (1911). «Поезії. Книга V» (1915). Найбільше талановитих творів, що виражали думи, почуття, настрої простих людей, зустрічаємо в перших двох збірках. У наступних трьох переважають настрої суму і втоми.

     Олександр Олесь радо привітав Лютневу революцію 1917 року. Він на власні очі бачив тріумф і трагедію визвольних змагань. Віршем «Живи, Україно…» оспівав національне відродження, проголошення УНР.

  Поет активно включився у процеси державного будівництва, публіцистичними творами допомагав поши-рювати вістки й ідеали української революції. Олександр ніколи не був партійною людиною, але кожна з українських партій прислухалася до нього, зважала на його думку.

   Проте романтична захопленість незабаром перейшла в зневіру, страх перед марно пролитою кров’ю. На очах Олеся загинув від бомби його товариш Костянтин, невдовзі з невідомих причин військові УНР розстріляли брата дружини Олеся. Ще одним потрясінням став розстріл більшовиками поета Григорія Чупринки… А згодом припинила своє існування й Українська Народна Республіка.

     У січні 1919 р. Олесь очікував виходу нової поетичної збірки «На хвилях».

   Однак  громадянська війна, розруха, необхідність працювати на скотобійні заради хліба насущного для сім’ї  настільки гнітили Олеся, що він вирішив їхати за кордон.

    У лютому 1919 р. поет покинув свою батьківщину і опинився у таборі націоналістичної еміграції. Спочатку мешкав у Будапешті, а вже через два тижні перебрався до Відня – центру тодішньої української еміграції.  

   І почалася мука безбарвного, бездіяльного животіння на чужині. Чужа мова, чужі звичаї, чужі люди. Пекучий сором за все те, що відбувалося в нього на очах, болючі розчарування, втрата останніх надій на поворот на батьківщину. Що поставали й розбивалися одна по одній. І безмежна самотність.

    У березні 1920 р. митець редагує у Відні гумористичний журнал «Сміх». Але після того, як він умістив у ньому різко сатиричні твори про еміграцію, часопис припинив своє існування. Вийшло у світ лише два номери.

  1921 р. працював у Комітеті допомоги голодуючим в Україні, збираючи кошти, харчі та одяг для спів-вітчизників у більшовицькому «раю». Як поет, він не міг не відгукнутися на страшну трагедію українського народу (поетичний цикл «Голод»).

   За участю О. Олеся у Відні 1921 року засновано Український Вільний Університет (УВУ), який невдовзі перенесено до Праги (1921-1945). О. Олеся одноголосно було обрано першим почесним доктором цього університету.

   Кілька років самотнього життя на еміграції у Відні специфічно відобразились у поезії. Тугу поет часто розвіював у знаменитих віденських кав’ярнях та винних погребах. Тоді є у кожній кав’ярні відвідувачі могли почитати газети, журнали або книжки. Часто кав’ярні ставали робочим кабінетом поета. Як згадує Микола Неврлий, Олеся можна було «щодня бачити за шклянкою чорної кави, за газетою або над клаптиком паперу з олівцем у руках. Там писав він багато більших і менших творів».

     У Відні О. Олесь видав книжку ліричних поезій «Чужиною» (1920) і збірку сатиричних віршів «Перезва» (1921).

    Від 1923 року поет постійно жив у Чехо-Словаччині. Тоді ж із Києва вдалося вирватися дружині Вірі Антонівні із п’ятнадцятирічним сином Олегом.           

     Спочатку сім’я мешкала в містечку Горних Черношицях, за 15 км від Праги, а через три роки переїхала до міста Ржевниць, Тут була українська гімназія, де вчителькою працювала поетова дружина.

    Кандиби жили скромно, позаяк творчість майже не давала прибутків. Чимало коштів потребувала оплата навчання сина Олега у Карловому університеті.

   З 1931 р. Олесь з родиною мешкає у Празі. Який час поет був головою Спілки українських письменників-емігрантів.

      Настали тяжкі для О. Олеся роки невимовної туги за Україною, за своїм народом, роки смутку й печалі.

     1931 р. за кордоном виходить збірка «Кому повім печаль мою».

     Кожен рядок митця вибухав вогненною журбою поета. Єдиною розрадою були спомини. В уяві поставали дорогі образи – мати, рідні степи, друзі…    

   Та самих спогадів для такого поета, як Олесь, було замало, і талант його на чужині, як і саме життя поступово згасав без соків рідної землі, яку він так любив понад усе.

    Поета-вигнанця хвилюють жахливі вісті про голодомор 1933 р. в Україні, про арешти і розстріли україн-ської інтелігенції.

    За кілька днів січня 1935 року митець пише драму «Земля обітована». Це – одне з перших в українській літературі нищівне художнє викриття пекла комуністичної диктатури.  

    Тяжкими були останні роки життя О. Олеся. У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега – активного учасника руху Опору.

     У ці роки Олесь працював над віршованими казками. У митця поглибилася пристрасть до рибальства, він багато палив, схуд на 40 кг.

     У 1944 р. лікарі поставили йому невтішний діагноз: цироз печінки.

    Ті, хто знав поета в Празі, малюють нам Олеся широкоплечим, буйночубим, обважнілим, хоч у розмові був легкий на жарт, дотеп. Із часом помічалось: постава Олеся втрачала лінію, він ставав байдужіший до всього, обличчя наливалось і блідло, голос втрачав тембр і зривався на шепотіння. Відчував неминучий кінець і чекав його свідомо й спокійно.

    Радісні хвилини для Олеся випадали рідко. А з часом їх зовсім не стало. Не приніс радості для митця навіть його ювілей 5 грудня 1943 р. – 65-річчя життя та 40-ліття літературної творчості.

   Останньою краплею, якої вже не витримала зболена душа поета, стала трагічна звістка про смерть сина Олега, закатованого у концтаборі 10 червня 1944 р.

   Наприкінці червня 1944 р. Олесь востаннє виїхав у Ледеч на річку Сазаву: мріяв спіймати коропа й відпочити. Саме тут його наздогнала звістка про смерть улюбленого сина. Хворе серце рвалося з грудей. Кинувся до поїзда. У переповненому вагоні втратив свідомість, прийшов до пам’яті аж у лікарні.

   Відходив у небуття О. Олесь майже самотнім, під доглядом самовідданої дружини Віри та безмежно закоханої в поета словачки Марії Фабіанової. Заходили ще провідати нечисленні друзі.   

     22 липня 1944 року серце Олександра Олеся зупинилося. Друзі поховали поета на Ольшанському цвинтарі у Празі.

    "Ранок того дня був похмурий, опівдні шаленіла буря, а вже пополудні, коли виносили труну поета, небо прояснилось, засяяло сонце. Природа наче прощалася із своїм співцем…" (М. Нервлий)

   Через чотири роки, у 1948 р., тихо згасла Віра Антонівна. Після смерті чоловіка вона залишилася без жодних засобів для існування (через відсутність у поета меценатів, твори його не друкувались).

    Дружині, прибитій подвійним горем, поет, втішаючи сказав перед смертю: «Довго не будеш сама. Без мене не проживеш, бо ти непрактична. Скоро підеш за мною».

    Віру Антонівну поховали у тій же могилі, що й Олександра. Її домовину, розкопавши гріб, поклали на чоловікову, оскільки грошей на місце на цвинтарі не було.

    На могилі росте великий кущ троянд. На хресті дві дати: перша з зірочкою – дата народження, друга з хрестиком – дата смерті. 

      Упродовж 25 років вимушеного вигнання Олександр Олесь жив думами про Вітчизну, вона завжди була в його зболеному серці. Помираючи, поет просив принести на могилу хоч жменю землі з Байкового кладовища, щоб відчути дотик рідного краю….

О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію…

     Так завершилося життя О. Олеся - одного з найсердечніших українських поетів. Хай же в наших серцях завжди живе пам'ять про нього, а його поезія – облагороджує наші почуття.