Народилася Ольга Юліанівна Кобилянська 27 листопада 1863 року у містечку Ґура-Гумора (тепер Ґура-Гуморулуй) Кимполунзького повіту на півдні Буковини (нині це територія Румунії)у родині дрібного урядовця.

     Батько, Юліан Якович Кобилянський, народився в Галичині. Звідти він прибув до малого містечка Гура-Гумора на посаду секретаря повітового суду.

     Ю. Кобилянський належав до давнього, але збіднілого шляхетного роду, який мав свій герб і походив із Наддніпрянщини. Папери, що посвідчували б спадковість родової ознаки, з легковажної руки батька Якова Кобилян-ського, який вважав, що синові для доброго заробітку достатньо буде лише його розумної голови, не мали нотаріального підтвердження.   

   Юліан Кобилянський був людиною суворою й послідовною. Ольга успадкувала від батька кращі риси його вдачі.

   Мати, Марія Вернер, по чоловічій лінії походила з німецької родини, що дала німецькій літературі поета-романтика Захарія Вернера, а по чоловічій – із польського.

   Пані Марія вийшла заміж у 19 років і все життя щиро кохала Ю. Кобилянського. Будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка вона вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані й любові до свого українського коріння. «Свята Анна» - скаже про неї згодом Леся Українка.

    Мати – тонка і поетична натура – все життя займалася вихованням дітей, яких у неї було семеро – п’ять синів і дві дочки. Ольга була четвертою дитиною. Від матері вона успадкувала лагідність, безмежну доброту, ніжність, музичне обдарування.

    Уся родина Кобилянських виявляла неабияку любов до музики. Батько мав пре-красний музикальний слух і володів чудовим сопрано, як і Ольга. Брат Максим віртуозно грав на скрипці, Володимир – на гуслях, а Степан, Юліан та Олександр мали чудові голоси. Ольга, як і її сестра Євгенія, грала на фортепіано, а також на дримбі (невеличка металева підківка зі сталевим язичком посередині притискається до рота) й цитрі (струнний інструмент, з пласким дерев’яним корпусом неправильної форми, поверх якого натягнуто від 30 до 45 струн), які були її улюбленими інструментами.

    У розкиданому між Карпатськими горами містечку Гура-Гумора на той час налічувалося 2673 мешканці – переважно румуни, а також німці, поляки, українці. Це була далека окраїна Австро-Угорської імперії, власне нічим не пов’язана з українським культурним життям. Там навіть не було школи.

   У 1869 р., піклуючись про майбутнє своїх дітей, Кобилянські переїздять до Сучави. Там вони знайомлять-ся з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. Це була чи не єдина родина серед тамтешньої інтелігенції, де співали українських пісень та говорили по-українськи. 

   Про свою національну приналежність Ольга мала уявлення від батька. Вона згадує, що його «любов до рідного слова, до свого народу, своєї пісні, знання рідної мови, яку все-таки шанували в хаті» залишила глибокий слід у дитячих душах.

   У Сучаві була німецька гімназія, де зразу ж після переїзду почали навчатися Ольжині брати, а біля них азами освіти збагачувалася й мала Ольга.

    У цьому містечку в душі дівчини почав пробуджуватися потяг до творчості, зростала жага знань.

   1874 р. через хворобу батька Кобилянські змушені переселитися до курортного містечка Кимполунг, де прожили 15 років.

    Дитинство і юність Ольга провела в досить обмеженому спілкуванні з українським світом. У середині 70-х років у Кимполунзі на 5561 мешканця припадало близько 100 українців.

    Доводилося жити в німецько-румунському оточенні, і хоч у сім’ї й лунали польська та українська мови, проте поза стінами хати спілкувалися німецькою. Коли зрідка зринало «руське» слово в гурті дітвори, то ровесники з німецьких, румунських, польських родин сприймали його як мужицьке, з насмішкою.

   Батько подбав про те, щоб донька відвідувала приватні уроки української мови. Так за шість місяців вчителька навчила дівчинку «писати, читати, граматики небагато».

    У Кимполунзі Ольга відвідувала школу, навчання в якій проводилося виключно німецькою – офіційною мовою тогочасної Буковини.

   Обдарованій дівчинці вдалося закінчити лише чотири класи народної школи, здобувши основу «для дальшого розумового розвою». Для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей – добру освіту важливо було дати насамперед синам. Та й за мірками того часу не прийнято було, навіть в інтелігентних сім’ях, особливо дбати про навчання дівчат. Проблеми майбутнього для них розв’язувались однозначно: вийти заміж і цілком здатися на волю чоловіка, перебувати на його утриманні і жити тільки інтересами родини.  

    Якось батькові зауважили, що його донька виділяється з-поміж дітей винятковою серйозністю і задум-ливим глибоким поглядом, але той тільки відмахнувся: «Ет, що там дівчина… В мене хлопці! Ось що…».

     Тиха і скромна за своєю натурою, Ольга заради братів мовчала про своє бажання вчитися і працювала над собою самостійно. Але психічна травма була дуже глибокою і час від часу вона знаходила своє відлуння в переживаннях її літературних героїнь.

   Зростаючи мрійницею і фантазеркою, Ольга ще змалечку відчувала потребу ділитися з ровесниками «чудернацькими» сюжетами під час дитячих забав. Дитинство минуло, а бажання виявити себе у слові міцніло й шукало виходу.

     Потяг до творчості в Ольги прокинувся рано. До дня народження батька і мами 12-літня Оля склала вірші польською мовою. У віці 13-14 років вона пише вірші німецькою мовою та малює олівцем.

     Виховувалась Ольга Кобилянська на природі Буковини й на самотності.

    Багата буковинська природа компенсувала Ользі брак людського спілкування. Під час частих прогулянок саме природа стала щирим повірником таємниць діво-чого серця, гарним сповідником сміливих дум та поривів, якими була сповнена молода душа, мовби другою рідною домівкою, де Ольга вже не мусила критися від когось, соромитися самої себе. Навпаки, саме природа зміцнювала, впевнювала її, допомагала викристалізуватися її почуванням, віднаходити втрачену душевну рівновагу: «…Безчисленні походи в гори, в їх найдикіші частини – пішки чи верхом, це не робило різниці – це було одиноке, що вдовольняло мене. Це було щось, що… заповняло душу, викликувало в ній співвідгомін  і ущасливлювало… Прекрасна і сильна, дико-романтична природа моєї батьківщини стала яким-то світом моїм, котрий голубив і годував заразом голодну душу мою… бували місяці, коли я ані одної днини не пропускала, не вийшовши на якийсь шпиль гори, не відкривши якогось нового чарівного закутку між скалами, не сполохавши якогось хижуна з-поміж густих смерек і не покупавши босих ніг у розпіненому потоці…».    

     Ольга любила життя, любила його неповторну красу у багатстві її прояву. Любила все, що було створено до неї, і відчувала, що в ній зароджується нове почуття любові – любові творення. Всім, що було нафантазове, хотілося поділи-тися. Так на папері з’являються одна за одною поезії й окремі новели, про які ніхто, крім автора, нічого не знав.

     У творчості Ольга знаходила розраду.

    Душа О. Кобилянської рвалась у світ, до людей, але життя змушувало молоду дівчину, а потім і письмен-ницю обмежувати свої культурно-географічні координати.

    Через хворобу матері на плечі юної Ольги лягають обов’язки домашньої робітниці, догляд за молодшими братами – Олександром і Володимиром, які народилися в Кимполунзі.

      Ольга робить усе, щоб не згас її потяг до знань і культури, розширювався погляд на світ. У щоденнику і листах майбутньої письменниці проривається гірка мука від неможливості вчитися й творити, стільки бажає душа.

    О. Кобилянська прагнула творчості. Шукала себе в музиці, непогано малювала, брала участь в аматор-ських виставах, навіть мала намір спробувати щастя на професійній сцені.

  Не маючи відповідної для малювання школи, Ольга відмовляється від цього заняття, проте, не задовольняючись самими лише віршами та щоденником, починає писати оповідання (по-німецьки), які над-силає до численних журналів. Однак їх повертають назад, пояснюючи відмову недосконалістю молодого таланту.

   У своїх поглядах на життя, літературу, її призначення Кобилянська спочатку стояла на ідеалістично-романтичних позиціях.  

    Серед мальовничих гір і полонин, які стали для О. Кобилянської поетичною колискою, народилися її перші літературні твори – малюнки з життя природи і людської душі - оповідання – «Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини» (1880), «Воля чи доля» (1883), алегоричні замальовки «Видиво» (1885), «Голубка і дуб» (1886), більше оповідання «Вона вийшла заміж» (1886-1887).

     У Кимполунзі 20-річна Ольга знайомиться із феноменальною для свого часу особистістю - гімназисткою Софією Окуневською, яка згодом стала першою в Австро-Угорщині жінкою-лікарем з вищою освітою. Вона відіграла значну роль у становленні Кобилянської, як української письменниці, у прилученні її до передової літератури рідного народу. Вона однією з перших читала ранні твори молодої белетристки, спрямувала її на шлях глибокого пізнання і змалювання життя.

     Через Окуневську Ольга познайомилася з Наталею Кобринською, письменницею і громадською діячкою з Галичини, яка боролася за емансипацію жінок. Нові знайомі вселяють надію, що жінка, попри всі пере-шкоди, також може зреалізувати себе, спрямовують молоду авторку на шлях рідної культури, радять їй писати українською.

    У життя Ольги Кобилянської ввійшли поезія Т. Шевченка, проза І. Франка, публіцистика М. Драгома-нова. Молода письменниця міцно стала на шлях, який вів її до рідного слова.   

     1889 р. Ю. Кобилянський виходить на пенсію й оселяється з родиною в селі Димці, де мешкала Ольжина бабуся по матері Луція Вернер. Повідомлення про переїзд Ольга сприйняла болісно. Але, не маючи чоловіка, вона покірно виконувала волю батька. Свій розпач перед розлукою з Кимполунгом Ольга довіряє лише паперовим листочкам щоденника.

     Для молодої письменниці розлука з улюбленим краєм (карпатськими горами)була важкою та болісною, там, за її словами,вона залишила «велику частку своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили».  

     На той час Димка – це бідне, злиденне молдавсько-українське село на Буковині, розкинуте серед широких рівнинних полів, оточене лісами. Церква, поміщицький маєток, корчма, будинки священика і Кобилянських – ото весь його культурний світ.

    З часом Ользі вдалося вгамувати в собі вир спротиву села, навіть полюбити його. Тут, серед простого люду, проходило дальше формування світогляду, удосконалення літературного хисту письменниці. Кобилянська як митець наближалася до реальної дійсності буковинського села, що за своїми соціальними настроями, морально-етичними засадами мало багато спільного із життям і побутом села наддніпрянського.       Проте на новому місці Кобилянські довго не затрималися: через хворобливість матері та через молодших братів Ольги, яким треба було здобувати вищу освіту, яку міг дати університет, 1891 р. родина переїжджає до Чернівців – міста, в якому О. Кобилянська житиме до смерті.

    Для письменниці почався новий період життя. Для неї відкривається новий світ, широкий і багатий для творчої праці. Ізольованість малих провінційних містечок, в яких до того часу жила Кобилянська, позбавляла її активного, жвавого спілкування з українським культурним життям, Ольга була відірвана від його пульсуючого ритму, що повністю заполонив її у Чернівцях.

     В університеті, де вчилися брати Максим та Юліан, Ольга Кобилянська відвідує лекції деяких викладачів, входить в інтелектуальні суспільні кола, грає в театрі, листується з передовими діячами культури, пише, просуває по редакціях і видавництвах свої твори, самовдосконалюється.

    Саме в Чернівцях розкрився політичний талант Кобилянської. Вона стає активним членом жіночого това-риства «Мироносиці», створеного прихожанками греко-католицької церкви. Письменниця набирається досвіду з громадської роботи.

     Відтак життя О. Кобилянської, стаючи дедалі розмаїтим і багатшим на події, дає нові, додаткові імпульси для творчих пошуків. Заохочена ще з молодих літ підтримкою С. Окуневської і Н. Кобринської, Кобилянська твердо постановляє писати по-українськи. Вона переробляє німецьку повість «Вона вийшла заміж» і під заголовком «Людина» друкує її 1894 р. у львівському журналі «Зоря».

   1891 р. Кобилянська надсилає до журналу «Народ», редактором якого був  М. Павлик, написану україн-ською мовою повість «Лореляй». Схваливши повість, Павлик проте відмовляє Ользі у друкуванні, мотиву-ючи свій крок завеликим обсягом твору та політичним спрямуванням самого журналу. Саме завдяки повісті «Лореляй» з О. Кобилянською як письменницею знайомиться Леся Українка, яка 1891 р. прочитала рукопис й відтоді пильно стежилаза будь-якими з’явами інших творів.                       

     1894 року у журналі «Зоря» було надруковано перший твір О. Кобилянської українською мовою – повість «Людина», 1896 р. надруковано повість «Царівна», яка фактично і вводить письменницю в українську літературу.

     Багато важила для письменниці поїздка у 1898 р. до Львова на урочистості з нагоди 25-річчя  літературної діяльності І. Франка. Тоді вона зустрілася з багатьма галицькими громадськими і культурними діячами, познайомилася з М. Павликом та В. Стефаником.

     У 1899 році у Львові вийшла перша збірка творів О. Кобилянської «Покора», яка засвідчила про прихід в  українську літературу чудового прозаїка.

     У 1899 р. Кобилянська відвідала Київ, де запізналася з М. Старицьким,  М. Лисенком, М. Коцюбинським. Незабутнє враження справила на неї поїздка на могилу Т. Шевченка в Каневі. На запрошення Лесі Українки 8-27 серпня 1899 р. Ольга Юліанівна побувала у Зеленому Гаї на Полтавщині біля Гадяча, на хуторі Косачів.

   З цього часу образ «великої, пишної», але «пригнобленої, скованої» України назавжди увійшов у серце письменниці.

   У творчості Кобилянської другої половини 90-х і початку 900-х рр. відчутно значне піднесення. На сторін-ках галицьких часописів «Зоря», «Буковина», «Літературно-науковому віснику» друкуються твори, написані авторкою упродовж 1888-1895 рр.: соціально-психологічні оповідання «У святого Івана» (1895), «Банк рус-тикальний» (1895), «На полях» (1898), «За готар» (1903); настроєві психологічні образки «Жебрачка»(1888), «Покора» (1898); поезії у прозі, новели: «Що я любив»(1865), «Акорди» (1898), «Рожі» (1898), «Під голим небом» (1898), «Там звізди пробивались» (1900), «Смутно колишуться сосни» (1901); «Він і Вона» (1895), «Поети» (1899), «Сліпець», «Через море» (1903), «Ідеї» (1906).

   Окремим виданням виходить друком мала проза у книжках «Природа»(1895), «Некультурна» (1897), «Покора» (1899), «До світа» (1903).  Одночасно з’являються переклади творів О. Кобилянської іноземними мовами: 1901 р. німецькою збірка її новел «Українські новели», яка містила «Битву», «Природу», «Некультурну»;  1906 р. ця збірка з’являється у чеському перекладі з аналогічним заголовком та змістом. Російською мовою новели Кобилянської за посередництвом їх перекладу О.льгою Косач з 1900 р. друкує журнал «Жизнь»: «Жебрачка», «Банк рустикальний»,  «У святого Івана».

     Тонкі психологічні спостереження авторки за внутрішнім світом, духовними пориваннями її персонажів, розкриття багатства і краси світу природи, переплітаючись із глибокими ліричними відступами та музич-ними інтонаціями, що породили шедеври української новелістики: «Природа» (1888), «Impromtu phantasie» (1894), «Битва» (1896), «Некультурна» (1897), «Valse melancoligue» (1898), - виявляють нові неоромантичні тенденції, які відповідали тогочасним мистецьким пошукам у світовій літературі.

     Однак поява в українській літературі імені Кобилянської  не була сприйнята однозначно. Письменники і критики «старої генерації» (Нечуй-Левицький, М. Грушевський, почасти Франко, а особливо С. Єфремов) звинувачували письменницю у нехтуванні в її творах справжнім життям, у невідповідності її сюжетів здоровому глузду, у сповідуванні культу краси, індивідуалізму, у зневазі до народних мас. Найбільше закидів стосувалося «німеччини» авторки – надмірного, на їхню думку, захоплення високими зразками європейської літератури, яку Кобилянська знала і під впливом якої до певної міри перебувала.

   Натомість модерністи, зокрема Г. Хоткевич, М. Євшан і чи не найбільше Леся Українка, захищаючи споріднене з їхнім естетичним світоглядом творчі знахідки Кобилянської, високо цінували її творчість, на-зиваючи письменницю «жрицею краси», проголошували її провісником високого європейського україн-ського мистецтва.  

    1903 р. Кобилянська зібралася вдруге поїхати до Києва – на ювілей М. Лисенка. Та важко захворіла мати, і Ольга змушена була залишитися вдома.

    Тяжка праця по господарству (усі хатні обов’язки вона взяла на себе), а також сердечна хвороба, внаслідок простуди в Галицьких горах, викликали хворобу в самої Ольги Юліанівни.

    Наприкінці 1903 р.  у 40-річної письменниці стався інсульт (крововилив у мозок),  який призвів до частко-вого паралічу лівої частини тіла. (Від паралічу вона так і не відійшла і він мучив її до кінця життя).

    Приблизно в той самий час, десь на початку 900-х рр. (1901-1903 рр.)Ольга переживає драму особистого життя, пов’язану з іменем Осипа Маковея.

   Тривалі дружні стосунки, які виникли між О. Маковеєм та Кобилянською, із взаємної симпатії з часом переросли у глибше почуття. Ольга мріяла про одруження, і навіть першою заговорила про це.  Проте Маковей несподівано одружується з іншою. Розрив болісно вразив Ольгу: до кінця життя вона залишилася самотньою, Осипові листи спалила. Інтимна драма письменниці позначилася на тематиці новел «Смутно колишуться сосни», «Мої лілеї», «Через море» та ін.

    У 900-х рр. ХХ ст. Кобилянська подарувала українській літературі шедеври не лише жанру малої прози: 1902 р. вона пише соціально-психологічну повість «Земля», а 1909 р. – лірико-романтичну повість «В неділю рано зілля копала…». Обидва твори остаточно вписали ім’я їхньої авторки в історію української літератури, а за сприятливих умов історико-політичних реалій, поза сумнівом, ввели б Ольгу Кобилянську і до реєстру вершинних зразків світової класики.

     На той час припадає і продовження порушеної в ранніх повістях «Людина» і «Царівна», а також у новелах морально-етичної проблематики неординарної особистості, митця або й інтелігента у суспільстві, пошуків та шляхів самовдосконалення і творчої реалізації, модифікованої у повістях «Ніоба» (1905), «Через кладку» (1905), «За ситуаціями» (1913).

   Після смерті батьків (1906 р. на руках у Ольги померла мати, 1912 р. - батько) життя письменниці стає дуже важким. Внаслідок паралічу вона змушена проводити час переважно у ліжку.

     Від 1912 р. матеріальне становище Кобилянської стає скрутним, вона живе у постійних злиднях.

    Упродовж 1915–1917 рр. Кобилянська пише низку оповідань, новел, нарисів, у яких розкриває трагічну безвихідь, страждання, розлуку і біль, викликаних драматизмом ситуації, породженої Першою світовою війною – «Лист засудженого вояка до своєї жінки», «Назустріч долі», «Юда» (усі – 1917 р.).

   Після розвалу Австро-Угорщини в листопаді 1918 р. Північна Буковина була окупована румунськими військами. Кобилянська важко переживає посилення національного гніту, насильницьку румунізацію краю. В 1922 р. були закриті кафедра української філології в Чернівецькому університеті, вчительські семінарії, українські гімназії, фахові школи. «Нема сонця в наших вікнах, нема і в душі», - пише Кобилянська. Вона терпить матеріальну скруту, живе в найманих помешканнях, проте намагається підтримувати зв’язки з місцевими літераторами, з чеськими видавництвами, де друкуються в перекладах окремі її твори.

   У період 20-30-х рр. виходять друком прозові твори «Сниться» (1922), «Зійшов з розуму» (1923), які увійшли до збірки «Але Господь мовчить…» (1927).

     Письменниця створює новели, в яких відчувається вплив символізму та міс-тики; сюжетами деяких творів стають злочини, зумовлені патологічними відхиленнями людської психіки: «Василка» (1922), «Вовчиха» (1923), «Огрівай, сонце…» (1927), «Пресвятая Богородице, помилуй нас!» (1928), «Не смійтесь» (1933).   

   1926 р. публікується роман «Апостол черні», в якому авторка втілює ідеал досконалої особистості, само-достатньої у готовності служити своєму рідному народові.

   1927 р. відзначався 40-річний ювілей літературної творчості О. Кобилянської. Буковина тоді належала Румунії і, щоб зірвати свято, власті використали смерть якогось чиновника Братіяну і відклали святкування.   Телеграфісти, які передавали це сповіщення до Львова, сплутали текст, і з нього вже виходило, що ювілей відкладено через смерть самої письменниці. Ця звістка миттю облетіла всю Україну, і тільки через певний час помилку було спростовано.

    Уряд Радянської України призначив Кобилянській персональну пенсію, запросив переїхати на постійне проживання. Проте румуни не дали письменниці закордонного паспорта.

     У 1929 р. в Харкові здійснено 9-титомне зібрання творів письменниці.  На кошти, виручені із розпродажу своїх творів в Україні, вона купила собі будинок із садом. Однак жила в ньому недовго.  

    1930 р. Ольга Юліанівна  перенесла третій інсульт. Самостійно ходити вона вже не могла. Внаслідок повторного паралічу  цілковито втрачає здатність ходити. А останніми роками – навіть сісти в крісло.

    В похилі літа Кобилянська виглядала так за описами близьких людей: темне волосся, крізь яке проби-валася ледь помітна сивина, гладко зачесане, поділене проділом, заплетене в коси, які укладалися позад голови і закріплялися шпильками. Брови виразно темні, обличчя поважне, серйозне й нагадувало більш чоловіче, ніж жіноче. На ньому ані зморшки, були вони ледь помітні тільки під очима. Лице матове, як буває в темних шатенок, широке чоло трохи виділялося на худорлявому обличчі, на вустах – вираз туги, мрії, осяяний добродушністю. Особливо виділялися темно-карі очі, які світилися вологим, променистим блиском, в них, як казали, ніби відбивалася свіжість травневої роси. Сумовитий вираз обличчя був майже завжди, навіть коли письменниця всміхалася. Була вона середнього зросту, одягалася охайно, гармонійно, строго і не за модою. Говорила м’яким притишеним голосом.   

   На кінець 30-х років О. Кобилянська вже була дуже хворою і старою людиною. Після написання «Апостола черні» (1926), вона, по суті, літературою не займалася. 

     У червні 1940 р., коли Північну Буковину приєднали до СРСР, нова влада почала активно підтримувати Кобилянську. Влада демонструвала світові, як вона шанує кращих митців народу. Тяжкохвору і майже сліпу письменницю прийняли до Спілки радянських письменників, її твори ввели у шкільну програму для вивчення. 

     У тому ж році урочисто відзначили 55-річний ювілей літературної діяльності  О. Кобилянської. З нагоди свого ювілею письменниця звернулася до всього українського народу з таким заповітним зізнанням: «Багато пережито за 77 років нелегкого життя. Хвилюючись, кажу я щире слово – усі мої думки тобі, народе вільний, і пісня серця, музика душі тобі!»

     «З початком війни 1941 року, - згадує онук письменниці Олег Панчук, -  нашій родині давали автомобіль, щоб евакуюватись. Але ми не погодилися з двох причин. По-перше, думали, що прийде звільнення і німці з румунами будуть по-людськи ставитися до українців. А по-друге, Ольга Юліанівна фізично не витримала б такої довгої подорожі».

   Чернівці були захоплені румунськими військами - союзниками Німеччини. Фашисти видали наказ зни-щити всі книги, видрукувані в СРСР. Воєнна жандармерія встановлює нагляд за Ольгою Кобилянською, яка для них була радянською письменницею. Її навіть хотіли віддати під  трибунал через те, що нібито її агітаційні прорадянські статті шкодили румунській державі. Ішлося про ув’язнення, проведення показового суду і навіть публічного розстрілу як зрадниці. Однак знайшлися розумні люди, які затримували розгляд справи, даючи спокій 78-літній жінці. І тільки смерть врятувала письменницю від ганебного судилища.

    Померла Ольга Юліанівна Кобилянська 21 березня 1942 р. о 13 год. 30 хв. на руках у своєї названої доньки Олени-Галини (позашлюбної доньки брата Олександра, яку письменниця удочерила у 1905 р. Мати дівчинки, австрійка, покинула її у 5-річному віці і виїхала до Відня).   

  Румунська преса відмовилася подавати інформацію про смерть української письменниці. Маршрут похоронної процесії довелося узгоджувати з румунською владою. Вони не дозволяли катафалку проїхати центральною вулицею, а лише коротким шляхом до цвинтаря. Попрощатися з Ольгою Кобилянською прийшли близько 300 осіб. Похорон був дуже скромним, адже фашисти погрожували зробити з присутніх гору трупів, якщо похоронна процесія виявиться масовою. За труною йшли тільки найближчі родичі.

      Ольга  Кобилянська похована, як і хотіла, в родинному склепі на Руському цвинтарі у Чернівцях.