Народився Панас Якович Рудченко (псевдонім - Панас Мирний) 13 травня 1849 року в місті Миргороді на Полтавщині в родині бухгалтера повітового казначейства.     

Батьки письменника жили в злагоді та взаємній пошані. У сім’ї дотримувалися патріархальних звичаїв, вели натуральне господарство, багато працювали. Батьки  були знайомі з фізичною працею, не гордували селянами, домашньою челяддю, не відгороджували від них своїх дітей: чотирьох синів і дочку.

Батько, Яків Григорович (1823-1890), любив свою службу, добре знав справу, дорожив думкою начальства і над усе цінував у людині працьовитість і  покірність. Із дітьми тримався на відстані, але всі вони поважали батька  за його любов до роботи й однакове ставлення до всіх.

Мати, Тетяна Іванівна (1824-1910), була близькою до дітей. Усе коло інтересів, увесь її світ замикався в родині, в домашньому господарстві. З дітьми спілкувалася тільки українською мовою. Вона була неписьменна, однак вміла майстерно розповідати, знала безліч прислів’їв і приказок. Артистично, «в особах», із змінами в інтонаціях розповідала різні бувальщини й історичні оповідки. Можливо, саме від матері Панас успадкував літературне обдаровання.

З раннього дитинства Панас викликав подив своєю мовчазністю, недитячою замкненістю, не переносив сварки. Змалечку він був заполонений чарівним світом народних пісень, казок та легенд, які майстерно розказувала йому нянька Оришка.

Ретельно й успішно навчався Панас у парафіяльній школі в рідному Миргороді, потім – у Гадяцькому повітовому трикласному училищі, яке закінчив 1863 року.

За старанність і відмінні успіхи у навчанні Панас нагороджувався «похвальними листами». Вчителі радили батькові «не закопувати талант», далі вчити здібного школяра в гімназії, а згодом – в університеті. Однак батько вважав це занадто великою розкішшю (родина мала досить скромні сімейні статки). Він, хоч і походив із давнього козацького роду, вважав найкращою для синів чиновницьку службу.

Чиновницька служба 14-річного Панаса Рудченка розпочалася восени 1963 року писарчуком у Гадяцькому повітовому суді.  Наступного року він переходить у повітове скарбництво, а згодом займає посаду помічника бухгалтера в Миргородському скарбництві. З 1871 р. живе в Полтаві, працює в  губернському скарбництві.

На формуванні світогляду Панаса позитивно позначилося піднесення громадської думки в Росії до і після реформи 1861 р., поширення українського руху. Його захоплювало вивчення рідної мови, народної творчості, побуту, збирання казок, пісень тощо. Головними враженнями цієї пори було знайомство з родиною Драгоманових, з «Кобзарем» Тараса Шевченка й «народними оповіданнями» Марка Вовчка.

Чиновницька служба не задовольняла великі духовні потреби юнака. Він продовжував свою самоосвіту, перечитував твори українських, російських та світових класиків, занотовував цікаві статті, глибоко вивчав історію, суспільні науки. Особливо цікавився творами свого геніального земляка Миколи Гоголя.

Панас Якович був блискучим і глибоким знавцем українського фольклору. Із самого початку свого шляху він виявив великий інтерес до народних пісень і дум, до переказів, приказок і прислів’їв, у яких відбилась сила народу, його мрії   і прагнення, висока й благородна мораль трудівників.

Панас рано зрозумів антинародну соціальну політику царизму. Казенне середовище, оточення бюрократів і хапуг жорстоко травмувало вразливу душу юнака, особливо в перші роки служби.

Щоденникові записи за 1865 рік свідчать про прагнення юнака знайти відповіді на злободенні питання життя, показують неприйняття ним офіційної моралі, різке незадоволення правовими порядками. 28 квітня 1865 року він постановив полишити «московский язык» і наступні щоденникові записи продовжував українською мовою.

По службі Панасові Рудченку доводилося зустрічатися з багатьма селянами, спостерігати на кожному кроці несправедливість і зневагу панів до простих людей.

У душі юнака поступово визрівав протест. У щоденнику митця читаємо: "Серце моє наливалось огнем, у грудях ходили прибої гніву. О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя, невільне, підданське! Чим я тобі вимещу, дурний начальнику, за твоє огидне і неправдиве слово? Нічим? Ні, я виставлю тебе на показ усьому мирові…".

І зрештою настав час, коли молодий чиновник поставив собі за мету самовіддано служити рідному трудовому народові – правдиво розповідати про його страждання.

1870 року Панас Якович занотовує: «Я язик собі вирву, коли він, стільки літ даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб і каміння завило, щоб у бездушнії трупи не урвався світ правди і любові».

Співробітник Полтавської губернської казенної палати Панас Якович Рудченко був дуже старанним у праці, дбайливо до неї ставився. Намагався не поступатися своїми принципами й переконаннями при виконанні найскладніших доручень. Він знайшов у службі таке місце, яке забезпечувало матеріальний добробут, але дало змогу бути чесним, не робити людям зла.

Та незмірно більше важив для Панаса Мирного світ української літератури.

Панас починає збирати й записувати  зразки народної творчості. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 60-х років публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавських губернських відомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському  журналі «Правда»  з критичними статтями.

У серпні 1872 р. у львівському журналі «Правда» дебютує віршем «Україні» новий автор – Панас Мирний. У листопаді й грудні в «Правді» з’являється перший прозовий твір молодого автора – оповідання «Лихий попутав».

Через два роки читач ознайомився з нарисом «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та повістю «П’яниця». Ці твори одразу привернули увагу критики, яка побачила в них «свіжий і сильний талант».

Підбадьорений успіхом, молодий письменник розпочав роботу над повістю «Чіпка», що невдовзі переросла в перший соціально-психологічний роман-епопею з народного життя «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

У 1875–1885 рр. надрукував оповідання, повісті, романи: «Лихі люди», «Повія», «Лови», «Морозенко», драма «Лимерівна».

1897 р. Панас Мирний написав повість «Лихо давнє й сьогочасне» (де лихо давнє–це кріпацтво, а сьогочасне–це пореформене безземелля  і голод).     

         Отже, вдень – важка, виснажлива чиновницька праця, а у вільний від роботи час – творчість,  натхнення,

підсилене прагненням віддано служити своєму народові.

З такою завантаженістю на службі й заняттями літературою можна було на все життя залишитися самотнім. Проте в 40-річному віці Панас Рудченко одружився (1889 р.) зі значно молодшою від себе 26-річною учителькою музики Полтавського університету шляхетних дівчат Олександрою Михайлівною Шейдеман, яка походила з роду німецьких дворян. Панас дуже любив свою інтелігентну вродливу обраницю. Вона була начитана, володіла кількома іноземними мовами. Глибоко тривожився, коли дружину переслідували часті напади істеричної хвороби. «Дорогая Шурочка», як звертався до неї в листах, з часом стала матір’ю трьох його синів.

Сім’я вимагала матеріального забезпечення, росли витрати на лікування дружини, навчання в гімназії та університеті синів, а тому письменник мусив робити кар’єру, всі сили віддавати службі, а не мистецтву.

Для літературної творчості залишалося дуже мало часу. Починаючи з 1890-х років Панас Мирний пише все менше і рідко друкує свої твори.

У 1903 – 1907 рр. вийшло тритомне зібрання творів Панаса Мирного.

1909 року він написав останній оригінальний твір-нарис «Робота». Переступивши 60-річний рубіж, письменник так оцінив свою діяльність на літературній ниві: «Ні, не слава… поривала мене в мої молоді літа до роботи. Моє невелике серце ще змалечку пестила любов до тебе, мій обездолений краю, і вона оповила мою душу чарівними снами   й підбурювала думки до роботи».

Літературну діяльність Панас Мирний органічно поєднував з громадською. Ще з 1875 р. він брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія»; під час обшуку в нього було знайдено заборонену політичну літературу.

Як член комісії міської думи він взяв активну участь у спорудженні пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. Панас Мирний організовував літературно-музичні вечори, підтримував тісні зв’язки з М. Лисенком, М. Старицьким, І. Карпенком-Карим,  М. Коцюбинським, М. Заньковецькою.

Зміцнення віри письменника в перспективність розвитку національної культури виявляється в тому, що з початком визвольного руху 1905 р. Панас Мирний став одним із організаторів і керівників журналу «Рідний край»,  у якому друкував і власні твори. Він активно відстоював права українців на розвиток своєї культури, сприяв консолідації українських літературних сил. При тім Панас Мирний завжди уникав слави, цінував не себе в літературі,  примноження «доброї-корисної праці, щоб наша мова не занікчемніла, не пропала». 

Не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, письменник весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. До того ж Панас Мирний був людиною виключної скромності і вважав, що треба дбати не про власну популярність,  а про працю на користь народові.  

 Вся моя слава – Україна, якби я їй добра хоч на мачину зробив, то б мені і слава була, я більшої не хочу. Якби я зміг показати безталанну долю життя людського, високую його душу, тепле серце, як вони є у мирі – то б моя слава була і моя надія справдилися… (Щоденниковий  запис). 

Немила, але чесна чиновницька служба привела Панаса Рудченка до значного успіху в службовій кар’єрі. 1914 року він отримав високий чин дійсного статського радника, що дорівнював званню генерала.

1915 року у зв’язку з 50-літнім стажем роботи Панаса Яковича було нагороджено золотою табакеркою з діамантовими прикрасами. Але на вимогу дружини і з огляду на матеріальні труднощі ювілянт відіслав дарунок  у міністерство фінансів, прохаючи оплатити вартість цієї цінної речі.

Постійна обачність, сувора конспірація і надмірна скромність (письменник за життя не опублікував жодної фотографії) не раз приводили до курйозів. В той час, коли 1915 р. Панаса Рудченка вшановували як талановитого і сумлінного, високого за рангом чиновника, полтавська жандармерія розіслала циркуляр про розшук неблагонадійних осіб, серед яких значився і українофоб Панас Мирний, який «дозволяє собі писати зловмисні революційні твори».

До того ж, письменник висловив глибокий протест проти заборони вшанування пам’яті Т. Шевченка в 1914 році. Не дивно, що  поліція розшукувала письменника як «політично підозрілу особу».

«Казенна» робота забирала багато часу й енергії, Панас Якович неодноразово скаржився знайомим, що на службі йому нелегко – одної роботи «здихався, а друга настала».

Останні роки життя Панаса Мирного затьмарені багатьма трагічними подіями. Болісно пережив він смерть побратимів по духу: І. Карпенка-Карого, Лесі Українки, М. Старицького. Не стало великого композитора М. Лисенка.  Ці втрати наводили Панаса Яковича на гнітючі роздуми.

До того ж прилучилося особисте горе. Пішов у небуття рідний брат Іван Білик… Порушувала рівновагу нервова хвороба дружини. Велика сім’я, хвороба Олександри Михайлівни, на лікування якої потрібні були значні кошти, не давали можливості Мирному облишити службу.

Виснажлива робота в казначействі, напружена творча діяльність відчутно підірвали здоров’я і самого Панаса Яковича.

Страждання Панаса Мирного поглибила Перша світова війна. 17 вересня 1915 р. прийшла телеграма, що в Рівному загинув старший найулюбленіший син Віктор.

Віктор був всебічно обдарованим – любив мистецтво, писав вірші. Батько покладав на нього великі творчі надії. Перед самою війною Віктор закінчив університет і був мобілізований в армію, де служив офіцером. Батько, поховавши сина, купив собі місце поряд, щоб після смерті бути з улюбленцем.

Біль від втрати посилювався хвилюванням і за долю середнього сина Михайла, також мобілізованого до діючої армії. А в громадянській війні, яка охопила країну після жовтня 1917 р., загинув на початку 1919 р. молодший син Леонід. 

Літній уже письменник привітав українське національне відродження. За його участю в 1918 році в Полтаві організовується видавниче товариство «Зірка», яке друкує книжки для школярів.

У час розгулу денікінського терору, переслідування шовіністами всього українського, коли розстрілювали за вишиту сорочку, портрет Шевченка чи слово по-українськи, майже 70-літній Панас Мирний виступив 12 вересня 1919 р. з палкою промовою на міському мітингу в Полтаві в честь 150-ліття від дня народження І. Котляревського.

Помер письменник 28 січня 1920 р. о 5 годині 30 хвилин від крововиливу  в мозок (інсульт).

В особовій справі Панаса Рудченка вперше за 57 років бездоганної роботи з’явився запис, у якому йшлося про виключення його з числа службовців у зв’язку зі смертю.

Поховали митця на військовому кладовищі у Полтаві. Незважаючи на лютий  мороз, сотні  людей проводжали в останню дорогу великого українця. Національний хор співав жалобні пісні. Труну везли на санях, двома парами волів. Домовина була вкрита козацькою китайкою.

Дружина пережила чоловіка більш ніж на 20 років. Разом із сином Михайлом у 1939 р. вона відкрила в будинку Манаса Мирного меморіальний музей.

1951 року перед будинком-музеєм споруджено пам’ятник письменникові.

Усе життя Панас Мирний самовіддано служив рідній культурі, тому й мав право сказати: "Ми чесно свій вік прожили, все найвище носили в душі і найкраще гріли у серці".