Іван Карпович Тобілевич (літературний псевдонім – Іван Карпенко - Карий) народився 17 вересня 1845 р. в селі Арсенівці поблизу Єлисаветграда (нині село Веселівка Новомиргородський р-н Кіровоградська обл.) в родині управителя поміщицького маєтку.

Батько, Карпо Адамович, походив із зубожілого дворянського роду. Не маючи ні землі, ні чинів, ні освіти, він змушений був усе життя служити  у поміщиків.   

Батько хоч і був дворянином, проте не мав достатньо документів для підтвердження дворянського походження. Він багато разів безуспішно добивався визнання свого благородного статусу, але так і не досягнув омріяної мети, оскільки в багатьох паперах по-різному фігурувало прізвище предків: Тобілевич, Тобелевич. Саме цей факт став формальним приводом для відмови в затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні.

Мати, Євдокія Зіновіївна Садовська, походила з колись вільного козацького роду, який потрапив у кріпацьку залежність, тому Карпові Адамовичу довелося викупити її з кріпацтва. Вона була людиною душевною, доброю, чулою до несправедливості  й чужого горя. Була щедро обдарованою від природи, прекрасно співала, знала напам’ять драму І. Котляревського «Наталка Полтавка». Матір заклала в душу дітей любов до свого народу, до його художньої творчості до мистецьких і поетичних скарбів народу.

Батько Івана мав сильний і красивий голос, до того ж був цікавим оповідачем-гумористом. Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя, навіть  у ті моменти, коли розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати  Карпо Адамович наділив і своїх синів – Івана, Миколу й Панаса.

Серед шести дітей Тобілевичів Іван був найстарший. Згодом четверо з них стали активними діячами театру корифеїв. Іван на честь батька прибрав собі псевдонім Карпенко-Карий, Микола в пам'ять материного роду підписувався прізвищем Садовський, Панас утворив свій  псевдонім від назви місцевої річки Саксагані. Дочка Марія, на сцені Садовська-Барілотті, стала однією з найкращих артисток свого часу. Ще двоє братів, які, хоча в історію мистецтва не ввійшли, теж мали хист: Петро – акторський, навіть грав деякі жіночі ролі, а Михайло був гарним суфлером. 

Майбутній письменник зростав серед селян, пізнавав побут, звичаї. За дитячих років він бачив чимало тяжких картин горя і недолі, бачив, як плакала мати просила батька, щоб зменшено було непосильну працю кріпаків на панських ланах, працю нещасних людей, що падали на лану від утоми і безсилля.

Початкову освіту Іван отримав у дяка, а восени 1855 р. одинадцятирічного хлопчину батьки віддали навчатися до Бобринецького повітового училища.

У 1859 р. Іван Тобілевич закінчив училище на «відмінно». На цьому офіційна освіта для нього закінчилася. Мріям про університет, про роботу вчителя чи лікаря не судилося здійснитись. Через матеріальну скруту батьків 14-річний підліток мусив стати до роботи. 

Оскільки для вступу на державну службу треба було мати не менше шістнадцяти років, Іван змушений був влаштуватися на писарську посаду в канцелярії містечка Мала Виска  з платнею  2 крб. 50 коп. на місяць. Згодом він зайняв таку ж посаду у Бобринецькій ратуші.

        Завдяки сумлінності й дисциплінованості юнака підвищили по службі, і наприкінці 1864 р. його було прийнято на державну службу до повітового суду канцелярським служителем третього розряду.

Незважаючи на рутинне чиновницьке життя, Іван Тобілевич багато читав, займався самоосвітою. Саме у цей час Іван Карпович по-справжньому захопився театром. Коли в Бобринці утворився аматорський драматичний гурток, він став одним із найактивніших його учасників. Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда, щоб подивитися «Наталку Полтавку» у виконанні місцевих акторів.

Коли в 1865 р. повітовим містом визнали Єлисаветград, Карпо Тобілевич переїхав сюди жити разом зі старшим сином. Працюючи секретарем міської поліції, Іван був єдиним, хто приязно ставився до всіх людей, незалежно від їх стану, і не брав хабарів. Перед його очима проходив ряд арештантів, серед яких було чимало людей, чиї долі занапастило важке життя. Пізніше вони стали героями його п’єс.   

Чиновницька посада давала Іванові Тобілевичу засоби для прожиття, а духовне задоволення він діставав від театру, який був сенсом його існування.

У 1869 р. разом з учителями реальної школи Іван засновує новий драматичний гурток, захоплено, з цілковитою самовіддачею ставить п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Пушкіна, М. Гоголя.  Завдяки цим постановкам Тобілевич зажив слави популярного актора й організатора театральної справи.

У помешканні родини Тобілевичів щосуботи на літературні вечори збиралась молодь, читалися твори Пушкіна, Некрасова, Чернишевського, Герцена та інших революційних письменників. Ці вечори розширяли політичний світогляд молоді, роз’яснювали питання економічного і соціального ладу і урядової політики післяреформеної Росії, з усією її класовою нерівністю, неволею і темрявою. Тут ще більше в душах молодих ентузіастів закипало бажання вибрати собі такий життєвий шлях, таку діяльність, щоб «хоч трохи поменшити ту біду, яка на селі панує». І такий шлях знайшовся. Такою діяльністю, що задовольняла моральні потреби братів Тобілевичів, став український народний театр.  

Першим кроком на цьому шляху були аматорські вистави, організовані за приводом і з ініціативи Марка Кропивницького. До артистів того колективу належали чиновники, працівники різних установ міста, учителі, учні різних шкіл, юристи. Весь цей гурт був об’єднаний однією спільною метою, одним бажанням служити рідному ділу, справі освіти темного, змученого неволею українського народу.

Однією з перших вистав була п’єса «Назар Стодоля» Т. Шевченка, в якій  1875 року Іван Тобілевич грав Назара, а його дружина – Галю.

Одружився Іван Карпович з дворянкою Надією Тарковською 1869 р. Молодих людей поєднала любов до театру. Закохані домоглися, щоб батько нареченої, поміщик, дав згоду на її одруження з нареченим із нижчого соціального стану. У передмісті Єлисаветграда подружжя придбало садибу, яка складалася з цегляного будинку, флігеля у дворі й садка. Саме тут народилися діти: Галя, Назар, Юрко й Орися.      

На гроші з посагу дружини Тобілевич заснував неподалік від  Єлисаветграда хутір, який назвав на честь дружини - Надія. Тут родина проводила відпустки, і саме тут пізніше Іван Карпович напише свої кращі драматичні твори.

На жаль, щастя молодої сім’ї виявилося недовгим: помер син-первісток. Народивши чотирьох наступних дітей, Надія Карлівна захворіла. У 1879 р. Іван Карпович втратив матір, а 1881 р. передчасно померла від сухот дружина. Згодом родина зазнала ще одного удару – 1882 р. померла найстарша дочка Галя. Тобілевич лишився сам у хаті з маленькими дітьми і старим батьком, що вже нездужав працювати.

У 1868–1883 рр. Іван Тобілевич активно включається в громадсько-політичну і театральну діяльність в Єлисаветграді. Очолює нелегальний політичний гурток місцевої передової інтелігенції. Допомагає учасникам революційного руху.              

На цей період припадають і перші літературні спроби. Співпрацює з газетою «Елисаветградский вестник», займається перекладами з російської мови.     

У 1883 р. за зв'язок з українськими революційними гуртками Іван Карпович Тобілевич особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ був оголошений неблагонадійною людиною і звільнений зі служби за діяльність, що «підриває державні устої». Пізніше І. Франко влучно скаже, що царський уряд утратив тоді поліційного пристава ІванаТобілевича, а Україна придбала драматурга  І. Карпенка – Карого.

Після звільнення зі служби Іван Карпович переїздить з дітьми на хутір Надія.   Із цього моменту він ще з більшим натхненням і новими силами поринає у творчість: цього року з-під його пера виходить прозовий твір «Новобранець», перша драма «Чабан», яка пізніше дістала назву «Бурлака». Під псевдонімом Карпенка-Карого Іван Тобілевич стає актором трупи М. Старицького. 1884 р. письменник одружується зі співачкою Софією Дітковською.

У 1884 р. І. Тобілевича було заарештовано й відправлено в адміністративне заслання до Новочеркаська. Іван Карпович живе під наглядом поліції як політичний засланець. Йому довелося працювати ковалем, займатися оправою книжок, щоб хоч якось себе прогодувати. В умовах обшуків і допитів драматург написав п’єси «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля».

У квітні 1887 р., отримавши дозвіл на звільнення, І. Тобілевич прибув до України й оселився на рідному хуторі. Батько митця сподівався, що після заслання син стане господарем-хліборобом. Півтора роки Іван Карпович працював на землі, рятуючи свій хутір від конфіскації за борги. Він не цурався ніякої фізичної роботи, при цьому не забуваючи про творчість. Хліборобська праця, спілкування із селянами, спостереження за капіталізацією в Україні стали тим щедрим ґрунтом, на якому з’явилися кращі твори драматурга – комедії «Сто тисяч» (1890)  і «Хазяїн» (1900).                              

Іван Тобілевич прагне поновити свою театральну діяльність. Як тільки в грудні 1888 р. з нього зняли гласний нагляд поліції та заборону жити в Києві, Харкові, Москві та Петербурзі, він вирішив негайно повернутися на сцену.

Спочатку виступав у трупі Миколи Садовського, а після її розпаду перейшов до тієї, яку очолював інший брат – Панас Саксаганський і де грала сестра Марія. Проте гастролі взагалі були можливі лише в певний період. В інші пори року Карпенко-Карий неодмінно повертався на хутір, виснажував себе працею на землі, щоб не втратити її через борги, а ночами писав п’єси.

З 1890 по 1900 рр. митець написав ще кілька п’єс, найвідоміша з яких – історична драма «Сава Чалий». Драматург повернувся також до свого улюбленого жанру – соціальної комедії («Суєта», «Житєйське море»).

Фанатичне захоплення братів Тобілевичів театром категорично не поділяв їхній батько, який мріяв бачити синів офіцерами чи священиками. Проте троє талановитих братів прекрасно усвідомлювали, яку місію мають виконати: збудувати підмурівок професійного українського театру. Слава театру корифеїв росла з кожним днем. Драми Карпенка-Карого ставали національним здобутком.

В останні роки Іван Карпович усе частіше скаржився на здоров’я.  Час від часу він виїздив на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтися, відпочити, але хвороба не відступала. У ті дні, коли стан трохи поліпшувався, він продовжував працювати. У другій половині січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. Карпенко–Карий грав у десяти виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Панас Саксаганський улаштував братові поїздку до Берліна для лікування. Після обстеження лікарі винесли страшний вердикт: хвороба (рак селезінки) невиліковна.

2 вересня 1907 р. Іван Карпенко–Карий помер. Дружина привезла його тіло в Україну і поховала, згідно із заповітом, поряд з могилою батька в селищі Карлюжине, неподалік від хутора Надія.

І. Франко на смерть Карпенка-Карого відізвався так: «Він був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література…».

Корифей сцени та драматургії І. Карпенко-Карий спочив під плитою, на якій викарбувано таку варіацію за шевченківськими мотивами: «Люди вмирають – ідеї вічні. Серце твоє, налите правдою і любов’ю до рідного темного люду, полягло між ним, і дух величний твій витатиме над ним вовіки. Коли ж незрячі тепер і прозріють, тебе в сім’ї вольній, новій спом’януть».

1969 р. на хуторі Надія відкрито літературно-меморіальний музей Івана Карпенка-Карого.

Біографія Івана Карпенка-Карого дає ще один доказ, що справжній талант вміє вибирати собі дорогу, торує шлях до свого розвитку і тією великою силою, що таїться в ньому, нищить всі ті перепони, які кидає йому під ного мачуха-доля (Симон Петлюра).