Народився Іван Левицький в містечку Стеблів Канівського повіту Київської губернії  (нині Черкаська обл.) 

Батько письменника Семен Степанович Левицький – сільський священик, був людиною як на ті часи національно свідомою: палко любив Україну, цікавився історією, літературою, збирав фольклор, мав намір створити козацьку повість.

Батько намагався прищепити інтерес до минулого усім дітям. У родині говорили по-українськи. Навіть проповідував отець Семен мовою, рідною для пастви.

Щоб дати освіту селянським дітям, він відкрив для них школу з українською мовою навчання. Та місцевий шляхтич звелів ту школу закрити, мотивуючи це тим, що грамотні кріпаки панщину відробляти не захочуть.

Саме від батька І. Нечуй – Левицький успадкував віру в українську ідею, як, зрештою, й любов до українського письменства.

Найбільшим спадком, що Іван отримав від батька, була вдача: був такий же педантичний, заглиблений у власні думки і спостереження.

Не менший вплив на формування особистості та майбутнє становлення неповторної творчої манери мала й  мати - Ганна Лук’янівна.

Саме від матері Іван успадкував м’який невимушений гумор та багату на прислів’я, приказки, влучні й точні порівняння мову. Вона прищепила йому щире зацікавлення усною народною творчістю.

Доля Івана Левицького як старшого сина священика була визначена наперед – наслідувати батьківський сан. Тож після короткого навчання у батьковій школі (1844-1846) та після науки у свого дядька Євтропа Трезвінського, досить талановитого вчителя, шлях був один – до духовної бурси.

Дев’ятирічним вступив Іван у Богуславське духовне училище. Добре підготовлений дядьком, хлопчина вступив не до підготовчого, а відразу до першого класу.

За свідченням самого письменника, наука справила на нього більш ніж сильне враження.

Побиті різками та палицями спини учнів, синяки від лінійки на долонях бурсаків, постійне зазубрювання текстів, жорстоке переслідування українського «мужицького» слова – ось що закарбувала пам’ять вразливого хлопця за період навчання в Богуславській бурсі.

Українську мову в училищі забороняли: за українське слово, як і за лайку, на шию бурсакові одягали «нотатку» - плескату дощечку з ремінцем з написом «За сквернословие» – та ще й записували його прізвище у спеціальний журнал як порушника дисципліни.

Нотатку» на шиї учень носив доти, поки не підловлював на такому ж «гріхові» іншого бідолаху-українця. Може, через цю заборону учні старших класів уже й не говорили між собою по-іншому, тільки по-українськи – всупереч існуючим порядкам.

Чотирнадцятирічним хлопцем приїхав Іван до Києва, щоб продовжити освіту в духовній семінарії. 

Семінарія дала майбутньому письменникові добрі знання французької та німецької мов, а відтак – і літератури. Тут же, у старших класах, він серйозно ознайомився і з російською класикою. І найголовніше – поміж семінаристами надзвичайною популярністю користувалася українська книжка, а вірші Шевченка Левицький читав у рукописних списках… Особливо захоплювався повістю М. Гоголя «Тарас Бульба».

Семінарист Левицький захоплюється ідеєю розвитку української культури, звернення інтелігенції до проблем простого народу, замислюється над можливістю самому взяти участь у втіленні цих ідей в життя.

На останньому курсі семінарії Левицький тяжко перехворів, закінчив її геть знесиленим. Рік пробув у батька, а з 22 квітня 1860р. по 20 вересня 1861 р. учителював у «рідному» училищі в Богуславі.   Самостійно вивчав німецьку мову.

Навчаючись в семінарії, Іван найбільше не любив математики: цифри здавалися цвяхами, котрі він «забивав собі в мозок»… І все ж таки за іронією долі йому довелося цілий рік викладати  в училищі саме арифметику й географію.

Восени 1861року молодий учитель успішно склав вступний іспит до Київської духовної академії.

Воля, скасування кріпацтва, щирі помисли інтелігенції служити народові не були чужими й для духовного закладу. Студенти налагодили зв’язки з Київським університетом, стали членами таємного  товариства.

Патріотичні почуття охоплюють і юного Левицького. Він багато читає, захоплюється творами Тургенєва, бере участь у літературних диспутах серед студентської молоді,  прагне служити своїй  вітчизні, Україні.

Десь саме в цей час Іван Семенович спробував писати українською мовою. Серед друзів мало хто знав, що Іван взявся за перо. Та й особливо розповідати про це всім було небезпечно.

Навчаючись в академії майбутній письменник зауважив упередженість і антипатію російського студентства до всього українського – народу, мови, літератури, історії, хоча й мав серед росіян багато друзів, які думали по-іншому.

Суспільно-політичні погляди та громадські ідеали Івана Левицького найінтенсивніше формуються саме в час його навчання в Київській духовній академії.

Після закінчення духовної академії І. Левицький, отримавши ступінь магістра богослов’я, рішуче ламає родинну традицію і відмовляється від кар’єри священика.

Він обирає царину освіти і протягом двадцяти років вчителює, викладаючи російську мову й літературу, історію, географію.

Свою освітню кар’єру Іван Семенович розпочинає вчителем російської словесності в Полтавській духовній семінарії. Саме тут він дебютує як письменник.

Хоча це було небезпечним з огляду на циркуляр 1863 р., в Полтаві Іван Левицький розпочав свою першу повість «Дві московки».

Як згадував сам Іван Семенович: «Писати повісті почав я ще, як був на службі в Полтаві. «Основа» та «Кобзар» Шевченків навели мене на думку, що мені треба писати по-українськи».

Невдовзі письменник переходить викладати до  жіночої гімназії  міста Каліш, що в Західній Україні, яка належала Польщі. Там протягом року викладав російську мову, літературу, історію й географію, Тут викладали по-російськи, щоби русифікувати поляків.

В червні 1867 р.  Іван Левицький переїхав у Седлець,  теж на територію Польщі, де до 17 липня 1873 р.   працював у місцевій жіночій гімназії.

Живучи у Седлеці, Левицький бере участь у місцевих самодіяльних спектаклях: мав хист до співу, гри на фортепіано.

Наділений почуттям справедливості, педагог не сприймав введення політики обрусительства: «було сумно дивитись, - повідомляв він історику літератури з Галичини Омелянові Огоновському, - як націю живцем кладуть у домовину».

У 1868 році львівський журнал «Правда» надрукував оповідання «Гориславська ніч, або рибалка Панас Круть» під псевдонімом І. Нечуй. Автор всіляко намагався зберегти своє інкогніто, і про те, хто ховається під цим псевдонімом, не знали навіть найближчі його знайомі. 

Успіх перших публікацій окрилює письменника, і впродовж  1869–1872 рр. з-під його пера з’вляються переклади українською мовою творів М.Салтикова-Щедріна, повісті «Причепа» і «Хмари», нарис «Мандрівка на українське Підлясся».   

Вперше окремою книжкою – «Повісті Івана Нечуя» - твори письменника вийшли в 1872 р.  у Львові, бо в Східній Україні не дозволяла цензура. Книжку схвально  зустріла критика, визнавши  непересічний талант автора.   

Втративши місце в Седлеці через інтриги недоброзичливців, 1873 року І. Нечуй-Левицький переїхав до Кишинева, де аж до 1885 року працював викладачем російської, старослов'янської та латинської мов, був бібліотекарем у першій чоловічій гімназії. Повністю віддавався роботі, і колишні гімназисти потім згадували про нього як про одного з найкращих педагогів.

В цей час одна за одною з’являються його казка «Запорожці», повість «Новий чоловік», гуморески «Не можна бабі Палажці скоропостижно вмерти», комедія «На Кожум’яках», лібрето опери «Маруся Богуславка»…

Саме кишинівський період дав українській літературі твори Нечуя-Левицького, що їм судилося стати справжньою класикою, - повісті «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1870), «Бурлачка» (1880), історичні нариси «Перші київські князі», «Татари і Литва на Україні», «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина», «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький». 

І. С. Нечуй - Левицький ніколи не уявляв себе поза працею для української справи, яка була складовою частиною його слова і як письменника і як громадянина. Він мав неабиякий вплив на молодь, пояснював гімназистам, серед яких було чимало українців, що минуле не повинно забуватися.

 1881 р. у Кишинівській гімназії Іван Семенович організовує гурток української мови й літератури, на якому завзято обговорює болючі питання українського життя. І дуже швидко «удостоюється» серед місцевих українофобів та адміністрації гімназії упередженої налички «завзятого хохломана».

Активна громадська і літературна діяльність Левицького у Кишиневі завдає йому чимало прикрощів. Розповсюдження заборонених видань, керівництво гуртком не зовсім лояльної по відношенню до уряду інтелігенції, виступи в пресі з літературно-критичними статтями опозиційного характеру, природно, привертають до письменника пильну увагу губернського жандармського управління, і над ним встановлюється негласний нагляд.

Начальник Бессарабського жандармського управління повідомляв у Петербург, що на квартирі Івана Левицького «збирається молодь, він сам підтримує зв’язки з державним злочинцем Драгомановим та ін. друкує свої статті в «Громаді» (український журнал, що видавався в Женеві), пропагує серед молоді Кишинева малоросійську літературу».

Зазнає Іван Семенович переслідувань і на педагогічній роботі. Чиновникам був не до вподоби вчитель – гуманіст, який любив дітей, вдумливо формував їхні характери, пробуджував в учнів любов до простого люду.

Коли директором гімназії став Соловйов, він обурився виховними методами Левицького. Виникла конфліктна ситуація, яку письменник добре відобразив у романі «Над Чорним морем»:

«Ви прочитали в одній класі уривок з української думи про Хмельницького, ви пишете в галицькі журнали, принумеровуєтесь на них. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ,  а як ні, то вас силою переведуть на Біле море… Ви чоловік талановитий, ваше слово має вплив, і цим ви небезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б вас ще держали: тупиці нам не страшні».

Врешті, І. Нечуй-Левицький, втомившись від постійного напруження на службі та остаточно повіривши у своє літературне майбутнє, зважується на досить сміливий крок - подає у відставку.

Віддавши понад 20 років учительській праці, 47-річний Іван Левицький  уже з квітня 1885 року полишає вчительську роботу.  

Отримавши досить скромну пенсію, письменник переїздить до Києва, де присвячує себе виключно творчості. 

Майже одразу його відвідує Іван Франко. Він писав, що здивувався, коли побачив «невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом». Це аж ніяк не в’язалося з пафосом його творів, де відчувався «широкий розмах…руки», а їхній автор уявлявся «сильним, огрядним мужчиною, повним життєвої сили й енергії». Однак саме ця внутрішня цільність і характеризує письменника. 

У Києві, І. Нечуй-Левицький прожив тридцять три роки, продовжуючи писати. Тут він  написав ще понад тридцять творів.

Останні роки життя письменника були доволі сумними. Перестали друкувати його твори, матеріальна скрута, систематичне недоїдання підірвали здоров'я вже далеко не молодого літератора. Ніхто про письменника не піклувався і не допомагав,   хоч у Києві жили сестра, племінниця – дружина протоієрея  та  небіж-професор.

Письменник дуже бідував, але на долю не скаржився.

Марія Грінченко так згадуватиме про мученицькі останні роки письменника: «За останні десять років Іван Семенович одмінився… Сам собі зашивав одежу, пришивав ґудзики, носив білизну до прачки, сам ходив купувати хліб, цукор, гас. А як почалося стояння в чергах, то сам мусив стояти: заміняти його не було кому.   І ходив він, і стояв він у всяку годину: мочило його дощем, засипало снігом, обвівало холодним вітром, тисло морозом – терпів усе і вже не боявся застудитися…

Його знали в околишніх крамничках, пекарнях, у чергах і гарно поводилися з ним: часом навіть йому поступалися чергою…».

За німецької влади в Києві (1918) Нечуй-Левицький занедужав. 

«Коли ж письменник зліг, - згадує Марія Грінченко, - сестра відправила його в будинок пристарілих, в «Дехтярівку». Йшла війна, притулок для самотніх ліквідували, і митець лишився самотнім,  всіма покинутим, голодним, без догляду.

«…Виявилося, що того ж дня його мають одвезти в так звану «Дехтярівку». Це було те, що по-українському звалося «шпиталь», а по-російському «богодельня», що в їй людей морено було і голодом, і холодом. Жахнулась я, почувши те страшне слово і  почала прохати, щоб не їхав він туди, а вернувся додому, а ми гуртом таки доглянемо його. А він оповідав мені на всі мої вмовляння одно: «Ні, не можна. І сестра, і племінник сказали, щоб туди їхати». Його навіть ні разу ніхто не одвідав».

Своєї волі в  І. Нечуя-Левицького вже не було, а чужа воля стероризувала його вкрай.  У результаті – доживав віка і помер самотнім 15  квітня 1918 року.

Іван Семенович ситуації не драматизував, бо все знав наперед: «… чую, що знудився по мені цвинтар.     І вже загодя бачу, як це воно буде: отак якоїсь днини вранці не встану, поприходять люди і скажуть: «Йому удар приключився». Та й повезуть у сльоту осінню. Будуть іти люди та нишком лаяти, що через мене мусять по тій сльоті чимчикувати. А проте на цвинтарі такого набалакають – куди там! Опісля статтю напишуть, що от, мовляв, небіжчик таки добре смішив читателів своєю бабою Палажкою. Ну, а по всьому на Байковім чи якім там цвинтарі на пам’ятнику букви позітруться і зостанеться лиш якийсь «ський» та й усе».

Помилився у порі року: помер весною. Помер вночі, вранці повідомили його родичів,  а ввечері перевезено його в Софійський собор.  Перевезено так, що ніхто і не знав, що його везтимуть. Може, так було зроблено через те, що сором було прилюдно забирати тіло Нечуя-Левицького з «Дехтярівки».

Зі спогадів Марії Грінченко: «Побачила я Івана Семеновича вже в Софії в труні: висхле, поважне, навіть суворе обличчя, міцно стиснені уста. І мені, знервованій, увижався докір на тому обличчю, докір за те, що не доглянено  його, що вмер він не в своїй хаті».

Трохи  більше півроку не дожив письменник до свого вісімдесятиріччя.   

Похований письменник у Києві на Байковому кладовищі.