Іван Франко
Батько Яків Іванович був великим майстром своєї справи, людиною розумною, всіма поважною. Односельці шанували й любили за його природний розум, за щиру, людяну вдачу.
В кузні Якова Франка завжди було людно, бо тут не тільки кипіла робота, а й велись розмови про минуле й сучасне життя народу.
У батьковій кузні слухав Іван розповіді селян про тяжку працю, злидні та неврожаї, бачив нужденних заробітчан, що йшли на нафтові промисли до Борислава й Дрогобича. У дитячу душу глибоко западало побачене й почуте. Тут ще малим хлопцем зрозумів він, як тяжко живеться трудящій людині, тут він дізнався, що є пани й бідняки, вперше усвідомив, що за кращу долю треба боротися.
Батьківська любов, вогонь батькової кузні зігрівали душу Івана Франка.
"На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь… Се огонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі".
Так само глибоко вкарбувався в душу юного Франка образ його матері. Марія Миколаївна передала синові у спадок душевність і теплоту, глибоке розуміння краси природи і неповторності кожної хвилини життя, любов до пісні.
Батьки не могли натішитися сином. Ясьо (так звала його мати) зростав розумним і допитливим. Хлоп'я цілими днями бігало по полю, по луках, понад гірською річкою з високими берегами і кам'янистим дном, вкритим зеленими водоростями. Його цікавило все: чому сонце маленьке, коли казали, що воно велике? Чи в небі вирізана така маленька дірка і через те не видно цілого сонця? Про що шепоче листя на осиці? Про що розмовляють між собою лісові звірі? Над усім задумується хлопчик, не дає спокою дорослим своїми запитаннями. Ті не завжди й відповісти можуть йому і здебільшого кажуть: виростеш – про все дізнаєшся сам.
Був хлопчик роботящий, залюбки допомагав батькам по господарству – зібрати сіно, звозити хліб з поля, пасти худобу. Був добрим і товариським, мав багато друзів серед ровесників, з якими бігав до річки купатися, ловити руками рибу, ходив до лісу по гриби.
Неписьменні батьки мріяли дати освіту своїй дитині. На шостому році Івася віддають до школи в сусіднє село Ясеницю Сільну, звідки була родом його мати. Тут була краща школа, ніж у Нагуєвичах, - вчили не тільки співати до служби Божої, а й рахувати й читати по-польськи й по-німецьки.
Тяжкою і безрадісною була наука – вчитель не стільки вчив, скільки крутив за вухами та бив різкою по плечах. Однак обдарований хлопчик швидко навчився читати й писати по-українськи, по-польськи й по-німецьки.
Після двох років навчання в сільській школі батько відвіз Івана за 12 кілометрів у Дрогобич до так званої "нормальної" (неповної середньої) німецької школи при монастирі. Про своє шкільне навчання розповів згодом Іван Франко в оповіданнях "Грицева шкільна наука", "Олівець", "Отець-гуморист" та інших.
Івана прийняли одразу до 2-го класу. Нелегко доводилося сільській дитині в тій монастирській школі. Жорстокі малоосвічені вчителі-ченці били дітей різками, палицями, лінійкою. Вони знущалися з "хлопського" сина, одягнутого в сорочку з домотканого полотна. Шкільна наука, далека від життя, давала Іванові мало знань. Він тягнеться до книжки, багато читає. Читав і на уроках, тримаючи книжку під лавою, і одного разу не зміг повторити того, що говорив учитель. За це був покараний – пересадили його на так звану "ослячу" лаву, в куток, де він просидів цілий рік.
Настав екзамен. Зібралася комісія, прийшли й гості. Між ними був і батько. Іван здивував усіх – він виявився найкращим учнем у класі, найкраще прочитав напам'ять байку "Кіт з'їв сало", одержав у нагороду книжку. Пізніше І. Франко згадував: "На екзамені, котрий був властиво тільки парадом, був і мій батько, - я не бачив його, а тільки, коли мене викликали першого, щоб отримати нагороду, то я почув, як він голосно заплакав".
Коли Іванові було дев'ять років, помер батько. Його смерть була для Івана непоправною втратою.
Закономірно, що без батька матеріальні статки і добробут сім'ї почали занепадати. Сам Іван уже давав собі сяку-таку раду: підробляв серед ровесників написанням творів. Вчитель дивувався, що всі вихованці раптом так порозумнішали, перестали списувати, зуміли кожен по-своєму розкрити тему. Він і уявити не міг, що більшу частину творчих робіт класу писав Франко.
Мати не могла сама впоратися з великим господарством і ще трьома малими дітьми, крім Івана. Щоб в господарстві відчувалася чоловіча рука, Марія Миколаївна вийшла заміж за свого наймита Гриня Гаврилика.
Роботящий, добрий чоловік, він не зобижав сиріт, дав можливість Іванові вчитися далі.
"Я й досі дуже високо поважаю його, як звичайно поважаємо того чоловіка, що відзначується прикметами, яких у нас самих мало", - згадував І.Франко.
Вітчим допомагав Іванові навіть тоді, коли Франко одружився і мав власних дітей. Зрештою, Франко переживе вітчима на кілька днів.
Закінчивши школу, Іван вступив до Дрогобицької гімназії.
Атмосфера в гімназії була не набагато кращою, ніж у "нормальній "школі. І тут до хлопського сина поставилися спочатку з погордою, глузували з його полотняного одягу, великих батькових чобіт, садовили на останню "ослячу" лавку.
"Зразу мене ніхто не знав, і весь перший курс я сидів у "ослячій лавці" в самім куті та пальцями довбав діри в стіні", - згадує письменник.
Але незабаром учителі і гімназисти змушені були визнати І. Франка за його феноменальну пам'ять і проникливий розум одним із най здібніших учнів.
Мертва гімназійна наука не могла задовольнити духовних потреб допитливого учня, тому він наполегливо займається самоосвітою. Охоче вчився малювання, теорії музики, брав участь у гімназійному хорі і квартеті, де виконував партію першого баса. Іван жадібно читав усе, що потрапляло йому до рук. У 3-му класі гімназії познайомився він з творами українських письменників, читав Шевченка, Марка Вовчка, "Енеїду" Котляревського, оповідання Панаса Мирного, а в 5-му класі – п’єси Шекспіра в німецькому перекладі, Гете, Гейне, захоплювався поемами Гомера й Данте.
З 5-го класу Іванко розпочав збирання власної бібліотеки. На час закінчення гімназії в ній було вже понад 500 книжок. Франко був найбільшим книголюбом серед письменників-класиків. Говорив, що коли йому захочеться вночі знайти книгу в темряві, він це зробить безпомилково. Не дуже охоче Іван Якович позичав свої книжки.
Грошей на купівлю літератури у Франка майже не було. Книжки він одержував від свої товаришів за те, що писав за них домашні завдання – невеликі літературні твори на задану тему.
Був Іван від природи здібним, мав надзвичайну пам'ять. Згодом він писав, згадуючи роки навчання: "… Шевченка… я вивчив майже всього напам'ять (а пам'ять у мене була така, що лекцію історії, котру вчитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово!)".
А до того Франко був ще й дуже працьовитий. Його талант виявлявся у письмових роботах – він залюбки писав цілі великі оповідання на певну тему, а завдання з граматики виконував у формі комедії або драми.
У 6-му класі Іван вже писав вірші, читав їх своїм товаришам. Перший вірш Франка називався "Великдень" і був присвячений пам'яті батька, який помер у Великодню ніч. Юний поет здебільшого залишався невдоволений своїм писанням, тому вірші палив.
Незабаром нове страшне горе впало на його голову – 1 червня 1872 р. померла його мати. Інтуїтивно відчуваючи непоправне, під страшним дощем Іван прибіг з гімназії додому і застав матір вмираючою. Так на шістнадцятому році життя хлопець лишився круглим сиротою.
Вітчим, як міг, допомагав Іванові. У старших класах гімназії Франко заробляв на життя репетиторством, а під час канікул вдома працював у полі нарівні з дорослими. Десь ще у 7-му класі гімназії він надіслав кілька своїх віршів до львівського студентського журналу "Друг". У 1874 році на сторінках цього журналу з'явилася перша поезія І. Франка – "Народна пісня". це стало для хлопця величезною радістю.
Склавши на "відмінно" іспити на атестат зрілості, дев’ятнадцятилітній юнак вступає до Львівського університету на філософський факультет.
Франко і тут виявив свої здібності і вже з січня 1876 року почав одержувати стипендію в розмірі 210 злотих, а також, як найталановитіший студент, був звільнений від оплати за навчання.
Уже на першому курсі Франко активно включається в студентське життя, стає членом "Академического кружка". Навколо нього групується талановита студентська молодь.
За спогадами сучасників, І. Франко був середнім на зріст, худорлявим юнаком з рудуватою, кучерявою чуприною, високим чолом, ясними очима, з рішучим виразом обличчя, з дуже привабливою, захоплюючою манерою вести розмову. Серед товаришів вирізнявся ще й тим, що все вмів робити надзвичайно швидко. Швидко писав, швидко читав, швидко орієнтувався у різних ситуаціях. Читав усе, що потрапляло до рук.
Протягом першого року навчання в університеті він перечитав усю бібліотеку студентського товариства, кілька тисяч томів. Без книжки під пахвою рідко коли його можна було зустріти на вулиці. Вже тоді він мав гарну власну бібліотеку, якою користувалися його товариші. В ній було чимало заборонених в Галичині книжок і журналів, зокрема російських.
Юний Іван Франко вирішив присвятити своє життя боротьбі за кращу долю рідного народу, служінню українській літературі і культурі. Разом з товаришами він здійснює кілька мандрівок по Галичині. У Бориславі він бачить, в яких страшних умовах працюють і живуть робітники на нафтових промислах, нелюдську експлуатацію, тяжкі злидні, темноту, бачить і наростання протесту, народного гніву і ненависті до визискувачів. На матеріалі цих вражень він пише і друкує кілька образків про життя робітників бориславських нафтопромислів, об’єднавши їх спільною назвою "Борислав. Картини з життя підгірського народу."
1876 року виходить перша поетична збірка Франка "Баляди і розкази".
Іван Франко зв’язується з польськими революціонерами, разом з товаришами поширює заборонені в Австро-Угорщині книжки та журнали, перекладає українською мовою твори російських письменників – М. Чернишевського, М. Салтикова-Щедріна.
На другому році студентського життя у червні 1877 року Івана Франка та деяких його однодумців заарештували і кинули до Львівської в’язниці. Їх звинуватили у "поширенні соціалістичних ідей", що вважалося державним злочином. Франко згодом писав про свій арешт: "Безтолковий процес… упав на мене, як серед вулиці цегла на голову…"
Поки велося слідство, І. Франко сидів у тюрмі попереднього ув’язнення, а після винесення вироку 9 місяців сидів у тюремній камері.
"Дев'ять місяців пробутих у тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв і волоцюг. А що вікно задля задухи мусило бути день і ніч отворене і до дверей продувало, то я щодня будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна",- згадує Іван Франко.
Ув’язнення вплинуло на долю, на кар’єру, на вибрану в житті дорогу. "… ми були студенти філософії, числили на педагогічну кар’єру, а тепер мусили попрощатися з нею і добиватися хліба наразі журналістикою", - писав Франко.
Івана Франка позбавили стипендії, а це для круглого сироти означало позбавлення можливості навчатися. Він змушений був залишити навчання.
Особливо боляче переживав юнак можливість втрати найдорожчої людини – нареченої Ольги Рошкевич, батько якої заборонив їй навіть думати про Івана Франка, а йому рішуче відмовив у згоді на їх одруження.
Та Франко не впадає в розпач, він разом з невеликим гуртом товаришів взявся за організацію журналу "Громадський друг", продовжує літературну роботу – пише вірші, оповідання, багато перекладає, Письменник виступає з лекціями перед робітниками, відвідує лекції в університеті, самотужки вивчає англійську та французьку мови. Активно займається перекладацькою діяльністю.
У вересні 1879 року Івана Франка призвали до війська, але через слабкий зір комісували. Повернувшись до Львова, юнак записався в університет, але жив у таких злиднях, що вирішив за краще трохи підробити репетиторством.
У березні 1880 року Франко виїжджає в Коломийський повіт для підробітку. У дорозі поблизу Яблунева письменника затримала поліція, підозрюючи у підбуренні місцевих селян проти "законного порядку". Тримісячне слідство нічого не встановило, але Франка треба було неодмінно покарати й принизити, тому юнака відправили в Нагуєвичі етапом, як вели тільки волоцюг, злодіїв і вбивць.
Згодом письменник згадував свої коломийські місяці та піший перехід у супроводі жандарма до рідного села: "Нас тримали три місяці і пустили, а мене спеціально, яко не належачого до цього повіту, велено було відставити під ескортом поліцейських на місце уродження. Цей транспорт по поліцейських арештах в Коломиї, Станіславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих моментів в моїм життю".
Це ув’язнення спричинило до появи поетичного циклу "Думи пролетарія" та соціально-психологічного оповідання "На дні".
Вітчим тяжко переніс сором, який звалився на його голову через пасинка, але не змінив свого доброго ставлення до Івана.
Невдовзі Франко повернувся до Львова, упорядковував свої поезії у збірку "З вершин і низин", збирав кошти для журналу "Світ".
Навесні 1881 року через матеріальну скруту письменник змушений був покинути Львів і виїхати до рідного села Нагуєвичі. Тут він удень допомагає вітчиму по господарству, а вночі пише свої твори. У таких умовах Франко створює повість "Захар Беркут", роман "Борислав сміється", перекладає трагедію "Фауст" Гете, поему "Німеччина" Гейне, пише низку статей про Т. Шевченка.
Оскільки Франко в цей час знаходився під гласним наглядом поліції, то до нього вчащали жандарми, часто з глибокодумним виразом обличчя переглядали написане, хоч письменник добре знав, що по-українськи вони читати не вміють.
З 1883 р. Франко працює у львівському журналі "Зоря", входить до складу редакції газети "Діло". Він уже став наставником молодих митців, тішився, що поезія "перестала бути забавкою неробів, а сталась великим ділом".
У лютому 1885 року відбулася перша поїздка Франка до Києва. Він знайомиться з М. Лисенком, І. Нечуєм-Левицьким, М. Старицьким.
У Києві Франко познайомився з Ольгою Хоружинською. У травні 1886 року одружився з нею. Ольга стала справжнім другом і помічником письменника.
1887 року виходить поетична збірка Франка "З вершин і низин", яку він присвячує дружині.
1889 року поета чекало нове випробування. У серпні 1889 р. в Галичину приїхала група студентів з Росії, зав’язалася розмова про те, що в майбутньому не буде кордону між Галичиною і Великою Україною. Ця розмова стала відома поліції, на квартирі зробили обшук і кинули поета на 10 тижнів у тюрму. "Мене самого тюрма сим разом страшно придавила. Я думав, що зійду з ума, хоч часом не знав, що мене так болить. У казні я цілими днями ні до кого не говорив і слова". (Зі спогадів І. Франка).
За час перебування в тюрмі поет написав оповідання "До світла!" і 49 сонетів.
Ні арешти, ні тюрми, ні злидні не зламали Івана Франка.
1890 р. з ініціативи Франка та М. Павлика засновується Русько-українська радикальна партія. Зі сторінок її органу – двотижневика "Народ" Франко веде просвітництво серед селян.
Він друкується в прогресивних польських часописах, бере активну участь у громадському житті, виступає на мітингах. Одна за одною виходять з друку збірки його творів – поезій, оповідань, переклади з літератур народів світу, численні наукові й публіцистичні праці. Іван Франко здобуває визнання як видатний український письменник.
Тридцятип'ятирічний Франко уже вважався найперспективніши вченим в Галичині. Його перу належали численні праці з історії української літератури, чудові розвідки про творчість Т. Шевченка, Ю. Федьковича, С. Руданського. В колі його наукових інтересів філософія, політекономія, етнографія, фольклористика.
У 1890 році І. Франко вирішив завершити університетську освіту, перервану 15 років тому. Оскільки колегія професорів Львівського університету відхилила його прохання на один семестр, він записався до Чернівецького університету. Під час зимового семестру 1890-1891 років Франко склав усі необхідні екзамени й одержав атестат, без якого не міг бути допущений до докторського іспиту.
У 1892 р. Франко прослухав у Віденському університеті курс лекцій з класичної філології, після чого захистив дисертацію і 1 липня 1893 року отримує диплом доктора філософії.
Маючи вчений ступінь, Іван Якович робить спробу дістати посаду доцента у Львівському університеті. За багатством знань йому немає в цей час рівного не тільки в Галичині, а й в Україні. Та австрійський уряд не допустив його до університетської кафедри, боючись впливу на молодь його демократичної творчості.
"Прийдеться знову жити без надії на завтра", - писав після цієї відмови письменник, перебуваючи в тяжкій матеріальній скруті, ще й до того видаючи власним коштом науковий журнал "Життє і слово", бо письменнику і вченому потрібен був свій друкований орган.
1893 року Франко створив соціально-психологічну драму "Украдене щастя".
Трудящі Галичини тричі висували І. Франка кандидатом на посла до австрійського парламенту. Він використовує передвиборчі зібрання для пропаганди прогресивних ідей серед народу. Антиукраїнські сили домоглися того, що кандидатура Івана Франка на посла до парламенту не пройшла.
І. Франко не випустив з рук пера, не зігнувся перед ворожими нападами. Він продовжує плідно й невтомно працювати.
1896 року сорокарічний автор представив ліричну драму "Зів'яле листя".
1897 р. – збірка оповідань "Галицькі образки", поетична збірка "Мій Ізмарагд".
30 жовтня 1898 р. громадськість Галичини святкувала 25-річчя творчої діяльності І. Франка.
Виступаючи на ювілейному світі зі словом-відповіддю, поет сказав: "Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов'язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я змалку засвоїв собі дві заповіді. Перша – то було власне почуття того обов’язку, а друга – то потреба ненастанної праці… ".
Період із 1899 до 1908 року став періодом найвищого злету І. Франка: волі, сили духу, таланту.
1900 р. – поетична збірка "Із днів журби", роман "Перехресні стежки".
1905 р. – поема "Мойсей".
1906 р. – збірка поезій "Semper tiro".
Ім'я І. Франка стало відоме далеко за межами Галичини. Його твори перекладаються російською, польською, німецькою мовами. Він спілкується з видатними діячами української літератури і культури – Оленою Пчілкою, М. Коцюбинським, Лесею Українкою, В. Стефаником, О. Кобилянською, М. Лисенком, з російськими, польськими, німецькими вченими. Вчена рада Харківського університету присвоїла Франкові почесний ступінь доктора російської словесності.
Письменник встигає побудувати хату, посадити грушу, порибалити, на якийсь час через нерви втратити зір (коли не пройшов до австрійського парламенту). І все. На цьому вичерпалися його амбіції в житті земному, потім його цікавитиме вже інший світ, надприродні явища, на які внаслідок хвороби йому "відкриються очі і вуха які зобов'язаний донести до людей".
Багато хто зрадів "божевіллю" Франка. Селяни недолюблювали вкрай освіченого Івана Яковича і під час його хвороби з насолодою пліткували про все нові ознаки божевілля, резюмуючи наприкінці: от до чого чоловіка довела наука – "і пощо тепер діти до школи посилати"? Галицькому панству, що звикло тягнути на себе ковдру, були незрозумілими його загальнолюдські ідеали й ота нелюдська працездатність, яка поставила його вище над ними. Та й сам Франко, марно шукаючи серед земляків розуміння та прихильності, впав у відчай.
1908–1910 рр. – час героїчного поєдинку митця з важкими хворобами. 52-річного Франка турбували нирки, почався параліч рук.
1908 рік приніс Франкові меланхолію, ненастанний дзвін у вухах і загальну втому. Нечисленні друзі та родина помітили,як сильно він "здав", і з допомогою сусіда М. Грушевського відіслали лікуватись у хорватське містечко Ліпік.
Наприкінці квітня 1980 р. Франко у прописаних дозах п’є "корисну" йодовану воду. Його лікують ртуттю. Йому стає помітно легше, він навіть намагається писати вірші.
Після повернення до Львова у Франка посилюються галюцинації (лікарі стверджують, що йод у надмірних дозах викликає галюцинації), до них додається манія переслідування. Часто вночі він вибігав із дому, рятуючись від голосів, які радили йому повіситись, і прибивався до помешкань колишніх друзів, яким у цю хвилину найбільше довіряв.
1909 року Франко поїхав до Києва, до друзів, і вони помітили вже "явні ознаки духовного розстрою і, крім того, зведені і покалічені пальці на руках". Аби позбутися переслідування привидів, він постійно носив із собою банку з розчином креозоту, куди вмочував свої слабі скручені пальці і кропив ними довкола себе. тоді, здавалося, привиди на мить зникали. Креозот роз'їдав йому пальці, шкіра репалась і облазила. За свідченнями сучасників, пучки були червоними страшними ранами.
Ще при перших проявах артриту Франкові наснився сон, що хвороба відступить, якщо він з батьківської криниці дістане ключі від хати, які втопив у дитинстві. Іван просив вітчима почистити криницю, яка в той час уже була закидана, оскільки в неї вдарив грім і місце стало "нечистим". Дозволити синові, який носив титул "соціаліста", що зіставлялося з назвою "атеїст", розкопувати криницю, в якій, за народним уявленням, сховався чорт, якого святий Ілля хотів вбити блискавкою, Гринь не наважився, а опісля дуже жалів, що єдиний раз у житті відмовив Іванові.
Хвороба загострювалася – у Франка паралізувало руки, частково було втрачено чутливість ніг, почалося сильне запалення очей і нирок. Проте немічним і безпорадним поет не став.
Письменник хоч і не володів руками, продовжував наукову працю. Не маючи змоги писати свої праці власноручно (повністю було спаралізовано праву і частково ліву руку), він диктував їх синові Андрієві, на той час вже студентові Львівського університету. Під диктування батька Андрій писав наукові та художні твори, робив переклади, коментарі, редагував тексти.
Зважаючи на тяжкий перебіг хвороби і сімейне матеріальне неблагополуччя Франка, Наукове товариство імені Тараса Шевченка встановило йому пенсію в розмірі 200 крон щомісяця досмертно.
1911 року виходить друком поетична збірка "Давнє і нове".
Відтоді як хвороба надломила поетову душу, у родині Франків почалася смутна пора.
Смерть старшого сина Андрія у квітні 1913 р. була одним із найбільших ударів у житті письменника.
Травма голови, отримана Андрієм від каменя, кинутого під час дитячих пустощів якимось шибеником, призвела до травми мозку, через яку розвинулась невиліковна хвороба – епілепсія. Саме ця хвороба стала згодом причиною смерті 26-річного сина письменника.
В одному з листів за квітень 1913 р. Франко з сумом сповіщав: "На страсному тижні мене й мою родину спіткало велике горе. Раптово помер від судоми мій старший син Андрій. Я втратив в ньому не тільки найдорожчого помічника в час недуги моїх рук, але й інтелігентного, високоосвіченого писаря, котрий минулого року закінчив навчання в університеті (класичну філологію)".
Хворий батько, забувши про неміч, сам споряджає похорон. Дружина Франка не витримала втрати коханого сина – в неї стався нервовий зрив. "Ця травма прибила важким горем тата й маму, особливо маму, - згадувала згодом дочка Ганна. – Андрій був улюбленою дитиною мами, тихий спокійний, добрий і слухняний".
Андрій покинув батька саме тоді, коли був найбільше потрібен йому.
Одна з сучасниць Франка, Ольга Роздольська, згадувала про тяжке становище письменника протягом довгих восьми років його хвороби: "Коли Франку трохи покращало, він знову почав виступати зі статтями і художніми творами. Однак руки так і залишилися паралізованими. Кілька разів бачила я, як по дорозі додому він заходив на базар, підходив до продавщиці хліба, вона виймала гроші з його кишені, брала, скільки треба, решту клала в кишеню, а хліб засовувала йому під пахву. Так він і йшов додому".
2 липня 1913 року почалося святкування 40-річної творчої діяльності Івана Франка. Письменник категорично відмовився сісти у Львівській філармонії у приготовлену для нього окрему ложу із золотою лірою, а вибрав скромне місце у другому ряді партера. У відповідь на прохання перейти у відведене йому почесне місце, Франко роздратовано відповів: "Я лише пастух свого народу, і така ложа не для мене…"
1914 р. надрукована поетична збірка "Із літ моєї молодості". У передмові до збірки Франко зазначав, що його праця виснажувалася ідеями служіння інтересам рідного народу та загальнолюдського поступу.
У липні 1914 року почалася Перша світова війна. Обох Франкових синів забрали до цісарського війська, дочка опинилася по другий бік фронту в Києві.
В червні 1914 р., на запрошення родини, в супроводі батька, дочка зібралась поїхати у відпустку до Києва. Але на кордоні Франка не пустили, і Анні довелось їхати самій. Тоді вона навіть не могла догадуватися, що це буде останнє прощання, останній поцілунок з батьком. Їхала на недовгий час, а прожила в Києві понад 4 роки, під наглядом російської поліції, як австрійська громадянка.
Через місяць почалася війна, потім революція і громадянська війна. Закінчивши курси сестер милосердя, Анна пішла працювати медсестрою військового шпиталю при Директорії.
Дочка старалась якось допомогти батькові, передаючи листи і дещо з харчів через знайомих військових, які відвідували Львів. Дуже переживала за нього, бо розуміла, що залишився хворим, без всякої допомоги. Телеграму про смерть батька отримала будучи на роботі у шпиталі. Телеграма йшла три місяці.
"Невпинний біль стискав моє серце, - пише Анна у спогадах, - я ридала днями і ночами. Я не могла собі простити що не виконала мого обов’язку доньки й не поїхала до батька. Цей жаль залишився в моєму серці на все життя. Тато кликав нас – своїх дітей. Та вмирав самотній, не було нікого з дітей біля нього".
Наприкінці 1914 р. Франко із болем у серці віддає дружину Ольгу, яка так і не змирилась зі смертю старшого сина, до львівської психіатричної лікарні. Ольга Франко перебувала в лікарні для душевно хворих протягом 4-х років і навіть не була присутня на похороні свого чоловіка.
Прикутого до ліжка поета не було кому доглядати. Друзі та знайомі виїхали зі Львова, і він залишився сам. Досить часто в холодній хаті, маючи лише мерзлий окраєць черствого хліба, зубами тримаючи олівець, письменник продовжував працю.
Ніхто не захотів замінити Франкові руки і бути біля нього кожної хвилини. Тому й було вирішено влаштувати його до притулку при народній лікарні у Львові.
9 січня 1916 року – за кілька місяців до смерті – Іван Якович зізнавався: "Окрім каліцтва обох рук, хворую на тяжку внутрішню слабість, котра неймовірно ослабила й висушила мене. Бували такі дні і цілі тижні, що я не міг без болю і думності ані лежати, ані сидіти, ані ходити… Проте дякую Богу – не молитвами, а своїми трудами – не опускає мене тверезість та ясність ума, добрий гумор та охота до праці".
9 березня 1916 р. поет написав заповіт, за яким бібліотеку, рукописи та документи передавав Науковому товариству ім. Шевченка, а майно залишив дітям.
Франко відчував наближення смерті й не хотів помирати в чужих стінах. За наполяганням митця серед ночі разом з племінником, який деякий час наглядав за хворим, він утік з лікарні, по дорозі впав і не міг уже самостійно дійти, але найгірше було те, що хата була холодна, дров не було, і Франко дістав запалення легенів, що й призвело незабаром до смерті.
Ніч з 27 на 28 травня 1916 року була для Івана Франка останньою.
Відчував це сам. Хотів тільки діждатися сонця і ранку. Біля ліжка куняли ті, хто доглядали за ним. Лежав у своїй спальні, вікна якої виходили на північ, а до того були ще й затінені крислатим горіхом, якого посадив сам, коли поселявся. Часом зривався і питав, чи вже ранок. До ранку було ще багато часу, його заспокоювали і вкладали спати.
Не міг закрити очей.
Не було ні дружини, ні дітей. Не було рідні. Мусив вмирати без них. Сам.
Ранок 28 травня 1916 року видався на диво похмурим і непривітним. Важкі дощові хмари заволікли небо і здавалось, що ось-ось почнеться дощ. Але дощу не було. Навіть краплинки не впало на землю.
Пополудні серце Івана Франка зупинилося.
Трагічна неділя 28 травня 1916 року підсумувала тернистий шлях людини, яку "ні голод, ні холод, ні люта студінь, ні духова спека життєвих незгоди не відвели від роботи на раз вибраній дорозі".
Як не дивно, звістка про смерть Франка стала для всіх справжнім громом з ясного неба. Його не було в чім похоронити: ні костюма, ні сорочки, ні взуття.
Тіло лежало на ліжку під порваним простирадлом. Вважають, що це результат пограбування хати у 1914 році. Якщо й справді злодії вкрали все, хоч сам Франко це заперечував, то від того часу минуло вже два роки. Родина з Києва через рідних людей висилала йому гроші. Прикро, але часто ті гроші не доходили.
Йому так і не довелося побачити сонця.
Франкова смерть викликала відгомін у світі. Некрологи надрукували десятки газет Європи. Тоді з'явилося 230 статей про письменника 120 мовами. В українській пресі було надруковано 90 статей про Івана Франка.
Оскільки Іван Франко був «такий бідний, як цілий народ», його ховали 31 травня у Львові на Личаківському цвинтарі в чужій вишиваній сорочці й єдиному старенькому костюмі.
Духовна влада відмовила в «парадному» поховальному обряді. Грошей на окрему могилу не було, то Франка поховали в «позиченій» ямі (склепові)) на шість домовин (склеп орендовано на 10 років).
З року в рік у день смерті І. Франка газети дорікали громадянству, що тлінні останки поета лежать у чужому гробівці. Лише Франкові сини, із полонів, тюрем, таборів, вирішили поховати батька як годиться.
28 травня 1921 р. останки Франка перепоховали на почесному місці при вході на цвинтар.
28 травня 1933 року на могилі встановили символічну скульптуру каменяра, що молотом розбиває гранітну скелю, прокладаючи шлях до нового життя.